Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна О.Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М.Меленевський, Софії — Л.Ганкевич, Рима — О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.
Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Української держави. А відтак СВУ вважав можливим приймати від останніх матеріальну допомогу за умови, що то буде позичка — «майбутній борг майбутньої самостійної держави, який український уряд повинен буде повернути»[41].
На кошти австрійського і німецького генеральних штабів СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні твори С.Рудницького виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених: «Розсвіт» (Роштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Йозефштадт).
Робота серед військовополонених українців була однією з важливліших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна — Сердатель (Австро-Угорщина) — близько ЗО тисяч; а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців-галичан, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайні.
Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених. Однак, загальні результати були більше, ніж скромними. Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати не поспішали, а в таборі «Вецляр» навіть спалахнув бунт проти пропагандистів.
До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти, навіть вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини збереглась і надалі, відчутно давала себе знати навіть у 1917–1918 рр.
Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх проблем. Врешті, уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Союзом.
До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.
Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну, чи то центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».
Водночас Л.Юркевич (псевдонім — Л. Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання[42]. Природно, все це викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.
В роки війни підупав ентузіазм, запал навіть таких пристрасних проповідників радикальних шляхів реалізації українських домагань як М. Міхновський. Його мобілізація до армії — як юрист він проходив службу при штабі Київської військової округи — по суті обезглавила й без того мало-чисельну й маловпливову Народну українську партію, голосу якої взагалі тривалий час не було чути.
Отже, мова про те, що український рух, його провід момент повалення самодержавства були придавлені, розпорошені, навіть роздиралися істотними внутрішніми суперечностями. Вони зовсім не висували у якості безпосереднього завдання якнайшвидшу мобілізацію широких мас на досягнення жаданої мети: радикальне розв'язання національного питання, відродження української державності, масштабні демократичні перетворення. Проте за довготривалий передреволюційний період в народних товщах накопичився надзвичайно могутній, критичний потенціал визвольної енергії, що за першої-ліпшої сприятливої ситуації вона миттєво прохопилася назовні таким потужним викидом — вибухом, якого, схоже, ніхто не очікував. Тим більш вражаючими є дуже оперативні й принципово безпомилкові організаційно-політичні кроки, здійснені національною елітою практично синхронно з блискавичним розвалом старих російських владних структур і становленням нових.
Все це відбувалося на тлі небувалого піднесення, кипіння пристрастей, які з одержанням повідомлень з Петрограда дедалі могутніше виплескувалися на вулиці й майдани. Лютнева революція в провінції — це не скільки й не стільки битви; барикади, кров, жертви. Це — мітинги, демонстрації, маніфестації, збори, транспаранти, прапори, листівки, прокламації, взаємні вітання, щасливі обійми… Всі, хто прагнув змін (а такими були майже всі) воліли зробити це публічно — "на людях", "у живому спілкуванні", в обміні думками, планами, мріями. Люди залишали підприємства, установи, помешкання, щоб на вулицях на повні груди дихнути "повітрям свободи" — і не могли надихатися. Навіть природна обережність і страх якось самі-собою відсунулись на задній план. Поодинокі адепти старого режиму боязко визирали із-за зашторених вікон і, здавалось, нічого не розуміли — світ ошаленів, а, можливо, й настає його кінець.
Насправді ж можна зробити висновок, що повсюдне припинення в останні дні лютого й перші дні березня 1917 р. роботи підприємств, проведення мітингів, зборів стало своєрідною всеросійською маніфестацією на підтримку повалення самодержавства, розпочатих суспільних зрушень.
Звісно, як завжди буває в житті, одні сили виявляли більшу активність, інші — меншу. Хтось намагався зайняти таку позицію, щоб не прорахуватись, не здійснити кроків, які б у майбутньому обернулись неприємностями чи й втратами.
Наймобільнішими були більшовики. Доки газети України надрукували перші повідомлення про революційні події в Петрограді — на це зважилися лише 2 березня, більшовики ряду міст встигли випустити листівки зі столичними новинами, із закликом підтримати пітерських робітників і солдатів. Харківський комітет РСДРП поширив таку відозву уже в ніч з 27 на 28 лютого. Там же пропонувалося направляти своїх представників до ради робітничих і солдатських депутатів[43].
Того дня не працювали всі великі підприємства Харкова, а наступного зупинилися всі виробництва. Скрізь йшли нескінченні мітинги. З'явилися червоні прапори. Збори представників політичних партій, лікарняних кас, профспілок та інших робітничих організацій вирішило "викинути гасло про підтримку революції, про поглиблення змісту революції в розумінні її демократизації. Влаштовувати народне самоврядування, захопити владу в свої руки"[44].
2 березня на мітингу робітників ВКЗ (Всеобщей кампании злектричества) з палкими промовами виступили більшовики С. Буздалін, О. Пастер, К. Кіркіж, на паровозобудівному — Г. Нехаєнко). До залізничників звернулися І. Котлов і О. Сербіченко, трамвайників — І. Сиротенко, В. Моргунов.
Під тиском революційних мас 3 березня було заарештовано віце-губернатора, коменданта Харкова, начальника гарнізону, низку чиновників губернського жандармського управління. З тюрем було звільнено політичних в'язнів. На знак перемоги революції того дня була влаштована загальна політична демонстрація трудящих, до якої приєдналися солдати практично всіх частин місцевого гарнізону. Практично те ж саме, з численними мітингами, виступами представників політичних партій, колишніх політичних в'язнів продовжувалося ще кілька днів[45].
41
(41) Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини // Хліборобська Україна. — Зб. 2–4. — Берлін, 1922. — С. 205, 235.
42
(42) Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. — Мюнхен, 1069.-С. 12.
45
(45) Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февр. 1917 — апр. 1918: Сб. документов и материалов. В З-хт.-К., 1957.-Т. І.-С. 160–161.