Більшовики України направили на VI з’їзд партії, що працював у Петрограді 26 липня — 3 серпня 1917 р., 15 делегатів з вирішальним і 2 — з дорадчим голосом, що представляли 33 тис. членів партії. Разом з представниками з усіх інших регіонів вони колективно визнали, що революційний рух вступив у фазу безпосередньої боротьби за встановлення пролетарської диктатури, виробили платформу, розраховану на відвернення економічної катастрофи, визначили передумови оновлення господарського життя і майбутнього розвитку виробничих сил на соціалістичній основі.
Висловивши готовність повести маси на штурм капіталізму, партія у рішеннях свого VI з’їзду визначила курс на збройне повстання як єдино можливий за тих умов переможний шлях просування революції вперед.
Місцеві партійні організації розгорнули значну роботу щодо ознайомлення партійних мас, трудящих з новітніми політичними висновками і тактичними настановами. Поряд з усною пропагандою, поширенням центральної преси, вони широко передруковували у своїх періодичних органах преси документи партійного форуму, ленінські статті, листи, замітки. У періодиці України 1917 р. за вісім місяців, що передували Жовтню, було передруковано 85 ленінських праць, що становило у різних виданнях 156 публікацій. 11 творів В. Леніна тут вийшло окремими брошурами та листівками[714].
На Україні, як і в інших регіонах, маси дедалі зацікавленіше сприймали лозунги більшовиків, прихильніше ставилися до їх політики, відвертіше заявляли про бажання виступити на їх боці за втілення в життя революційних цілей.
Зростання авторитету більшовиків, що ставало дедалі відчутнішим в обстановці загострення класових суперечностей, масового невдоволення, лякало буржуазію, партії і організації, що відбивали її устремління. Почуваючи, що грунт поступово, але неухильно вислизає з-під ніг, праві сили країни вдалися до військового заколоту, на чолі якого поставили генерала Л. Корнілова. Одним з опорних пунктів заколотників був штаб Південно-Західного фронту і командуючий генерал А. Денікін. Однак, проти генеральської авантюри блискавично сформувався широкий демократичний фронт, на лівому фланзі якого знаходились більшовики. В центрі і на місцях тактика боротьби виявилася однаковою.
Як тільки ввечері 27 серпня 1917 р. в Києві було одержано повідомлення про виступ заколотників, виконкоми ради робітничих і ради солдатських депутатів міста схвалили розроблену Київським комітетом РСДРП(б) програму заходів.
Вранці 28 серпня під тиском солдатських мас і робітників було заарештовано начальника штабу Київської військової округи Оболешева, який підтримував безпосередні зв’язки з Л. Корніловим, та урядового комісара Києва кадета С. Страдомського.
Генерал Л. Корнілов надіслав до Києва листа-наказа про антиурядовий виступ. Але спеціального кур’єра, що мав підняти вірні змовникам війська КВО, було затримано поблизу Чернігова. Екстрене засідання виконкомів рад за участі представників Центральної Ради, політичних партій сконструювало “Особливий комітет по охороні революції”. До складу цього комітету було введено генеральних секретарів, командуючого Київською військовою округою, комісарів Тимчасового уряду — по місту Києву — і при штабі КВО, міського голову, начальника міліції, представників рад робітничих і солдатських депутатів профспілок та політичних партій: більшовиків, меншовиків, есерів, українських соціал-демократів і есерів, Бунда й об’єднаних єврейських соціал-демократів[715]. Від Київського комітету РСДРП(б) до коаліційного органу делегували Г. Пятакова[716].
У випущеній 29 серпня 1917 р. відозві говорилося: “Серйозність момента вимагає повної єдності, дій, стійкості, мужності та дисципліни. Закликаємо громадян спокійно ставитись до прийдешніх подій, продовжувати свою звичну працю, і об’єднати під керівництвом особливого комітету свої сили в ім’я боротьби з контрреволюцією, в ім’я порятунку Росії і революції.
Особливий комітет оголошує військовим частинам, що ніякі розрізнені виступи не повинні мати місця і що накази командуючого військами полковника Оберучева, який входить до особливого комітету, мають виконуватись негайно, не чекаючи підтвердження особливого комітету”[717].
29 серпня на засіданні міської думи лідер київських більшовиків так роз’яснював сутність зайнятої позиції: “Партія, яку я тут представляю, далеко не є прихильником того Т[тимчасового] У[ряду], до підтримки якого нас закликали. Однак у цю грізну годину ми повинні забути всі старі рахунки, аби об’єднатися зі всіма революційними партіями, які стоять за рішучу боротьбу проти контрреволюції. Я закликаю вас до єдності, яка може бути створеною лише за умови, щоб для боротьби з контрреволюцією організувалися лише ті групи, які стоять за рішучі заходи проти контрреволюції…”[718].
Того ж дня під головуванням більшовика А.Іванова відбулося засідання ради робітничих депутатів спільно з представниками фабзавкомів і членами правлінь профспілок. Обговоривши “питання про вироблення заходів боротьби з контрреволюційним заколотом”, на пропозицію члена Київського комітету РСДРП(б) М. Зарніцина була ухвалена резолюція із закликом до робітників і солдатів згуртуватись навколо рад для захисту революційних завоювань. Рада робітничих депутатів запропонувала Особливому комітету по охороні революції “негайно вжити відповідні рішучі заходи для боротьби з контрреволюцією: 1) арешт ватажків контрреволюції; 2) заміщення всіх відповідальних постів людьми, відданими революції, зокрема усунення комісара по м. Києву Страдомського; 3) недопущення до комітету порятунку революції (в документах російською мовою вживаються терміни “охраны революции” и “спасения революции” як однопорядкові — В. С.) представників партії народної свободи (тобто кадетів — В. С.); повне підпорядкування особливому комітету всіх місцевих і громадянських властей; 5) негайне озброєння робітників і революційного гарнізону. Водночас, з метою згуртування всіх революцій них сил, рада вимагає звільнення всіх революційних інтернаціоналістів і припинення репресій щодо лівих партій”[719].
Однак, сили, які були представлені в комітеті по охороні революції, виявилися несумісними. Уже 2 вересня Г. Пятаков скаржився, що начальник Київської військової округи К. Оберучев і комісар Тимчасового уряду при штабі КВО Л. Кирієнко перешкоджали озброєнню робітників. Коли ж комітет утримався від голосування з питання про зняття цензури з чорносотенного “Киевлянина”, Г. Пятаков вирішив вийти з комітету[720].
Тактику участі Київського комітету РСДРП(б) в “Особливому комітеті по охороні революції” в дні корніловщини критикував секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов. 16 вересня 1917 р. він писав більшовикам Києва: “Ми тільки з газет випадково дізналися про оманну коаліцію у Раді, в якій ваш комітет мав вирішальне значення. Дуже нарікаємо на вас, що своєчасно не написали нам про коаліцію”[721].
На той час київські більшовики й самі усвідомили що обрали і здійснювали не найкращу лінію. 19 вересня в газеті “Голос социал-демократа” вони писали, що метою участі в Особливому комітеті по охороні революції була координація дій проти корніловців. Однак комітет більше гальмував цю боротьбу, ніж сприяв її розвитку. Орган РСДРП(б) тому висловлювався за рішучу боротьбу не лише з контрреволюцією, а й з тими, хто її своїми діями лише посилює[722].
Більшовики інших міст, регіонів України у критичний момент повели себе порівняно активніше й енергійніше. Особливо організовано й ефективно діяли партійні осередки Донбасу, промислових центрів Лівобережжя. За їх ініціативою на шахтах, рудниках заводах було негайно встановлено охорону. Горлівська рада робітничих і солдатських депутатів взяла під свій контроль телеграф і телефон. Донецькі червоногвардійці, солдати місцевих гарнізонів, залізничники налагодили охорону на підступах до населених пунктів, затримували козацькі гарнізони, агітатори роз’яснювали козакам справжню мету В. Корнілова й О. Каледіна[723].
716
(593) Солдатенко В. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. — К., 2004. — С. 123–124.
719
(596) Голос социал-демократа (Киев). — 1917. — 1 сент.; Известия Киевского Совета рабочих депутатов. — 1917. — 14 сент.
721
(598) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями (март-ноябрь 1917 г.). Сб. документов. — М., 1957. — С. 39, 188–189.
723
(600) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 412.