В Харкові 28 серпня для протидії корніловцям було створено Революційний штаб, до виконавчого органу якого війшли по два представники від більшовиків, меншовиків, есерів та один український соціал-демократ. Штаб встановив контроль над залізничним рухом, поштою, телефоном, підпорядкував собі губернського комісара Тимчасового уряду[724].
В Одесі місцевий ревком і Червона гвардія не тільки відвернули виступ корніловців, але й паралізували спроби використання ними солдатів частин Румунського фронту, що мало не лише місцеве, локальне значення.
А комітет Південно-Західного фронту під тиском солдатських мас змушений був ухвалити резолюцію з вимогою негайного військово-політичного суда над змовниками.
Бурхливі події сталися в Бердичеві — другому після Ставки Верховного головнокомандуючого центрі корніловщини. Солдати заарештували А. Денікіна та інших членів командного складу штабу Південно-Західного фронту. Те ж відбулося і в штабах VII та Особливої армій цього фронту[725].
Отже основні ударні сили корніловців — від калединців на сході України до денікінців — на заході — були паралізовані. Відкритий похід на революційні завоювання, на демократичні здобутки буквально за кілька днів було зірвано. Широкі народні маси прийшли в рух почасти під впливом агітації лівих сил, почасти з інстинктивного відчуття загрози, яка підійшла впритул. На цій основі позначилося нове революційне піднесення, що з кожним днем набирало дедалі більшого розмаху і могутності. Найнаочнішим показником формування нової ситуації стало помітне пожвавлення роботи рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, які виступали головними органами захисту завоювань революції і почали переходити до здійснення владних функцій у багатьох містах. Зневірюючись у здатності наявної політичної системи розв’язати нагальні завдання розвитку країни, маси все частіше звертали обнадійливі погляди у бік рад, дедалі настійніше вимагали передачі їм влади.
30 серпня 1917 р. резолюцію з вимогою переходу влади до рад ухвалили загальні збори моторно-понтонного батальйону, дислокованого в Харкові, 10-тисячний мітинг робітників Брянського заводу і збори полкового комітету 271-го запасного піхотного полку в Катеринославі, загальні збори трубопрокатного заводу „С” в Нижньодніпровську; 31 серпня — збори робітників заводу Дітмара в Харкові, збори робітників клепального цеху суднобудівного заводу „Руссуд” в Миколаєві, 1 вересня — Харківська конференція фабзавкомів, обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну, мітинг робітників цвяхового заводу Гантке в Нижньодніпровську[726].
Така ж картина спостерігалась і в інших населених пунктах України, відбиваючи тенденцію, що ставала домінантною в цілому в Росії.
Враховуючи крутий поворот у розвитку революції, різку зміну в розстановці сил, ЦК РСДРП(б) 31 серпня 1917 р. ухвалило резолюцію “Про владу”, яка того ж дня була затверджена величезною більшістю голосів Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Резолюція вимагала відсторонення від влади організаторів корніловщини і передачі влади робітникам і селянам. 5 вересня аналогічне рішення прийняли об’єднані збори рад робітничих і солдатських депутатів Москви.
Події в обох столицях країни стали каталізатором для рішучого коливання настроїв в регіонах. Уже 3 вересня на пропозицію більшовика М. Тарногородського до резолюції про поточний момент, ухваленої Петроградською радою, приєдналася Вінницька рада робітничих, солдатських і селянських депутатів (53 голоси — “за”, “проти” — 3, при 9 тих, хто утримався”[727]. 8 вересня подібне рішення з ініціативи Г.Пятакова було прийнято Київською радою робітничих депутатів (119 голосів — “за”, 67 — “проти”)[728].
Тоді ж подібну позицію зайняла обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів[729]. Дещо пізніше такі ж зміни пережили Глухівська, Старокостянтинівська і Дружківська ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Революціонізація рад, яка відбувалася, природно, з різним рівнем інтенсивності, мала спільним завершальним “акордом” їх більшовизацію. В ході перевиборів Харківської ради робітничих і солдатських депутатів (остання декада серпня 1917 р.) найбільше місць — 12 — отримали члени РСДРП(б), а головою виконкому став більшовик П. Кін[730]. Перевибори Горлівсько-Щербинівської підрайонної ради робітничих і солдатських депутатів, які закінчилися 18 вересня, принесли більшовикам 63 місця, лівим есерам — 11, а меншовикам — лише 6[731]. В обстановці переважного впливу більшовиків пройшли вибори до Луганської ради робітничих і солдатських депутатів. Фракція РСДРП(б) завоювала 82 місця зі 120, у виконкомі — 14 з 20, а в його президії — 5 із 7. Головою ради став К. Ворошилов{6}, а його заступниками Ф. Воронін.
Під контроль вересневих перевиборів Конотопську раду робітничих і солдатських депутатів очолив більшовик Н. Марута, Боково-Хрустальську раду робітничих і солдатських депутатів більшовик М. Шкадінов, Сло’вянську раду робітничих і солдатських депутатів — більшовик П. Шишков[732].
Так найрадикальніша тогочасна сила РСДРП(б) — набула ще більшого авторитету і впливу як у центрі, так і на місцях, ще більше зміцнили свої позиції, а ради робітничих і солдатських депутатів отримали нове дихання. Виникла можливість досягнення нового компромісу між лівими партіями для вжиття невідкладних заходів, які б відвернули наближення економічного краху, для подальшого поглиблення демократичного процесу.
За цих умов більшовики знову висунули гасло “Вся влада Радам!”, розраховуючи втілити його в життя мирним шляхом (а така можливість існувала протягом одного-двох тижнів наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р.). Однак угодовські партії не пішли назустріч більшовикам, прагнучи втихомирити маси. Праві ж партії тим часом готували нову корніловщину. Проведений В. Леніним аналіз тогочасної ситуації, ймовірних тенденцій політичних перспектив привів його до висновку: “Виходу нема, об’єктивно нема, не може бути, крім диктатури корніловців або диктатури пролетаріату…”[733].
Такою ж по суті залишається і принципова оцінка тогочасної ситуації в працях найавторитетніших представників сучасної історіографії[734].
Таким чином, на осінь 1917 р. первісні суспільно-політичні альтернативи, як вони уявлялися навесні, зазнали суттєвих трансформацій і набули настільки відмінного, діаметрально-протилежного, полярного змісту і форм, що дійшли граничного антагонізму. Сили ж, які на них орієнтувалися, природно, вели відповідну роботу щодо залучення під свої прапори якомога більшої кількості прибічників, розв’язання на свою користь “проблеми більшості” в революції.
Крайньою політичною силою, що послідовно, принципово протистояла планам нової корніловщини, була РСДРП(б). Хоча вістря після липневих репресій, ідеологічних кампаній було спрямоване передусім проти них, більшовики організовано виходили з-під постійних ударів, вдало перегруповували свої ряди, примножували потенціал. Їх чисельність у порівнянні з лютим зросла до жовтня у 15 разів і перевищила 360 тис. На Україні цей процес був ще інтенсивнішим. Збільшення партійних рядів йшло тут майже удвічі швидше, а загальна кількість більшовиків на момент вирішального виступу значно перевищила 50 тис. членів РСДРП(б)[735].
На цей же час значно зміцніла соціальна опора більшовиків, відбувались досить істотні якісні зміни у середовищі тих класів і груп, з яких формувалась політична армія соціалістичної революції.
724
(601) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями. — Т. І. — С. 204.
725
(602) Известия Армейского Комитета ХІ армии (Староконстантинов). — 1917 — 10 сент.; Голуб П.А. Партия, армия и революция. Отвоевание партией большевиков армии на сторону революции, март 1917 — февр. 1918. — М., 1967. — С. 151–152; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. Назв. праця. — С. 414.
726
(603) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. — Т. І. — С. 479–483.
731
(608) Второй Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов. — С. 350–351.
732
(609) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 418–419.
734
(611) Див.: Волкогонов Д. Ленин. — Политический портрет. — В 2-х кн. — Кн. 1. — М., 1994. — С. 242–243, 273.
735
(612) Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 4-е, доп. — К., 1977. — С. 225.