З цього погляду не варто скидати з рахунку численних документальних даних про наростання масового невдоволення і формування сил, які, зрештою, повалили Тимчасовий уряд і цілком визначено прагнули, стали на шлях перемін. Проаналізовані й узагальнені в радянській історіографії[763], вони останнім часом здебільшого ігноруються (хоча зустрічаються і винятки[764]), замовчуються, своєрідно „спрацьовуючи” на концепцію більшовицької змови, верхівкового перевороту тощо. Гадається, це небездоганний, навіть невиправданий, поверховий підхід, який, окрім принесення в жертву наукової об’єктивності, не дає змоги зрозуміти справжніх причин поразок антисоціалістичних сил, що намагались зберегти статус-кво, і, водночас, збагнути феномен перемоги тих, хто боровся за соціалістичні ідеали, народоправство, подолання глибокої, системної кризи.
Відзначені тенденції достатньо рельєфно давалися взнаки і на регіональному рівні[765].
Ескалація протестної напруги створювала важливі передумови повалення правопорядку, який значною мірою сам себе завів у безвихідь. Однак, володіючи ще чималими владними можливостями, сили, що концентрувалися навколо Тимчасового уряду, не могли просто, „самопливом”, безконфліктно залишити політичну арену. Необхідні були імпульси консолідаційного спрямування, які б об’єднували всіх до крайнощів невдоволених ситуацією, організовували їх на цілеспрямовані дії, необхідний був достатньо підготовлений суб’єкт суспільного життя, який би не лише очолив руйнацію наявної політичної системи, а виявився готовим до реалізації власної, відмінної від попередньої, справді альтернативної моделі суспільної організації, творення ладу, який мав би притягальні обриси, здійснення поведінки, яка б виглядала прийнятною відповіддю на суворі виклики часу.
На таку роль історія висунула більшовиків. Суб’єктивно РСДРП(б) прагнула до того, починаючи ще з перемоги Лютневої революції. Вона не раз заявляла про готовність взяти на себе всю відповідальність за одноосібне, або з ідейно близькими ліво-радикальними силами, скажімо, лівими есерами, формування нової влади. І доки інші сумнівались у здатності більшовиків очолити російське суспільство, лякали соціалістичними експериментами обивателів, ленінська партія нагромаджувала потенціал і досвід, вживала необхідних заходів на всіх напрямках можливої реалізації своїх задумів.
Загальні тенденції захопили значною мірою й Україну, своєрідно відбиваючись на регіональному перебігу подій, в тому числі й на національних процесах. Їх аналіз засвідчує, що визвольний рух на осінь 1917 р. нагромадив доволі могутні потенції, а з іншого — що його керівництво, уособлене Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, проводом українських партій, не змогло запропонувати політики, яка б зберегла динаміку літнього поступу.
Насправді аж до крутого перелому кінця жовтня — початку листопада 1917 р., до проголошення Української Народної Республіки, можна назвати зовсім небагато скільки-небудь істотних подій у розвитку Української революції.
Серед них — хіба що З’їзд народів, що відбувся у Києві 8-15 вересня 1917 р., який, хоч „і не мав великого реального значіння в дальшому розвиткові загальноросійської і української революцій, проте він являється, безумовно, одною з найбільш світлих сторінок останньої”[766].
Ідея скликання такого зібрання належала Центральній Раді, українським соціалістичним партіям. Виходячи з автономістсько-федералістських принципів, Український національний з'їзд доручив Центральній Раді проявити в якнайближчому часі ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній республіці[767].
Якщо діяльність Української Ради, спрямована на досягнення автономії, протистояння з цього приводу з Тимчасовим урядом, конфлікти з Радою Народних Комісарів завжди були в полі зору дослідників, то ініціативи й зусилля української політичної еліти щодо федеративного переустрою Росії постійно залишались на узбіччі наукового аналізу[768]. Це, звісно, несправедливо й нічим не виправдано. Адже обидва напрями, обидва елементи — автономія і федерація — між собою діалектично нерозривно пов'язані, взаємозумовлені. Наявні ж дослідження, як правило, розвиваються за іншою логікою: вивчення процесу досягнення автономії, що не привів до кінцевого позитивного результату, набуває свого продовження у з'ясуванні проблем запровадження державної самостійності України. В результаті всі кроки, серед них і З'їзд народів, відступають на задній план. Адже навіть головний натхненник і основна постать на з'їзді — М. Грушевський (він сам себе називав «героєм сього з'їзду») — крізь призму років досить скептично висловлювався на його адресу: «Він (з'їзд. — В. С.) не дав нічого конкретного, і його навіть можна вважати також одним з відхилянь укр[аїнської] демократії від конкретних організаційних зводок в бік національної романтики чи стрілянини через голову безпосередніх справ до далеких мет»[769].
Проте в 1917 р. все було значно складніше, принаймні інакше з фактичної точки зору.
Після Українського національного з'їзду Центральна Рада кілька разів порушувала на засіданнях своїх сесій різні питання щодо підготовки З'їзду народів[770]. У першій же декларації Генерального Секретаріату, ухваленій пленумом Центральної Ради 26 червня 1917 р., перед секретарством у міжнаціональних справах ставилося завдання «об'єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад російської республіки та для порозуміння українців на тих основах з іншими національностями. На першім плані стоїть скликання з'їзду представників народів та областей Росії і підготовка матеріалів до цього з'їзду»[771].
Скликання з'їзду спочатку відстрочили липневі події, потім заколот Корнілова. Нарешті він зібрався 8 вересня 1917 р. в Києві. Його ініціатори вважали б за краще провести з'їзд у Петрограді чи Москві, та на той час, за оцінкою М. Грушевського, російська демократія вже встигла «розложитись і згнити». Тому ініціаторам, що не бажали відступати від свого задуму, довелося скликати з'їзд саме у Києві.
На момент відкриття з'їзду кількість прибулих делегатів була незначною, з'явилися навіть сумніви щодо доцільності його проведення, та в ході роботи прибували нові посланці, й урешті-решт представництво виглядало так: делегатів з правом вирішального голосу — 84, серед них 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4 естонці, 11 євреїв, 9 козаків (від Терського, Донського, Амурського, Кубанського, Уральського, Забайкальського, Оренбурзького військ), 10 латишів, 9 литовців, 6 молдаван, 3 росіянина, 10 татар, 5 тюрків (закавказьких та закаспійських мусульман). Крім того, з правом дорадчого голосу на з'їзді були присутні 6 поляків (вони обстоювали не автономію, а повну незалежність Польщі)[772].
За даними П. Мілюкова, «вірмени, якути, башкири, калмики, гірські народи Кавказу і Дагестану надіслали привітання й наперед приєднувались до рішень з'їзду»[773].
763
(640) Див.: Исторический опыт трех российских революций. Кн 3-я. Коренной переворот в истории человечества. Великая Октябрьская социалистическая революция. — М., 1987. — 655 с.; Зародов К. И. Три революции в России и наше время. 3-е изд., перераб. и доп. — М., 1983. — 640 с.; Волобуєв П. В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. — М., 1987. — 312 с.; Гапоненко Л. С. Решающая сила Великого Октября. — М., 1977; Смирнов А. С. Большевики и крестьянство в Октябрьской революции. — М., 1976. — 232 с.; Голуб П. А. Большевики и армия в трех революциях. — М., 1977. — 320 с.; Борьба за массы. Разработка левоблокистской тактики и борьба большевиков за ее осуществление в трех революциях в России: Пролетариат и средние городские слои. — М., 1981. — 303 с.; Борьба партии большевиков за создание политической армии демократической и социалистической революции (1905–1917). — Киев, Одесса — 1983. — 236 с. та ін.
765
(642) Див. напр.: В авангарді революційних мас. більшовики України на чолі народних мас України у Жовтневій революції. — К., 1977 — 206 с.; В борьбе за власть Советов на Украине. Из истории борьбы большевистских организаций за завоевание и укрепление Советской власти на Украине. — К., 1977 — 348 с.; Варгатюк П. Л., Курас И. Ф., Солдатенко В. Ф. В. И. Ленин и большевистские организации Украины в Октябрьской революции. — К., 1980. — 373 с.; за власть Советов на Украине. Из истории борьбы большевистских организаций (1917–1920 годы). — К., 1988. -315 с.
766
(643) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. — Т. 2. -Прага, 1921. — С. 20.
767
(644) Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. Київ, 1996. Т. 1. 4 березня — 9 грудня 1917 р. — С. 61.
768
(645) Див.: Солдатенко В. Ф. Перший в історії з’їзд вільних народів Росії // Міжнаціональні відносини на півдні України: історія та сучасність. Всеукр. наук. конференція. Тези. 27–28 травня 1993 р. — Запоріжжя, 1993. - C. 164–168.
770
(647) Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). — Ф. 1115. Оп. 1. — Спр. 13. Арк. 98; Спр. 16. — Арк. 13 та ін.
773
(650) Мілюков П. Н. История второй русской революции. — София, 1922. — Т. І. Вып. 3. — С. 100.