Початок наступальних дій затягнувся і спочатку був не надто стрімким і потужним. Це й природно, адже В. Антонов-Овсієнко одержав під свою оруду лише дві повстанські українські дивізії — Богунську й Таращанську (загалом — біля 4 тис. чоловік з недостатньо високими військовими кондиціями і розпорошеними на фронті майже у 300 верст). То ж командуючий групою військ Курського напрямку після непорозумінь з військовим начальством змушений був апелювати аж до голови РНК РСФРР В.Леніна[936].
Однак зрушення відбувалися дуже повільно. Не одержавши в своє розпорядження жодної військової одиниці, Реввійськрада групи військ Курського напрямку (30 листопада вона була перейменована на Реввійськраду Радянської армії України — командуючий В.Антонов-Овсієнко, члени В.Затонський і Ф.Сергеєв (Артем), начальник штабу В.Ауссем) на початок грудня 1918 р. змогла хіба що структурувати дві українські повстанські дивізії, переформувавши їх відповідно у дві бригади — першу й другу та визначивши їм місце для дислокації[937]. Проте всі дії обох формувань здійснювалися поза межами України. Їхніми силами були зайняті Рильськ, Суджа, Хутір Михайлівський та інші пункти Курської губернії[938].
Лише 5 грудня надійшло розпорядження начальника штабу Реввійськради РСФРР про передачу під начало В.Антонова-Овсієнка кількох полків 8-ї армії і ряду загонів та інтернаціональних частин[939].
6 грудня Особлива повстанська дивізія, якою командував М.Крапив’янський, була перейменована на 1-шу Радянську українську дивізію, а командиром було призначено І.Локатоша[940]. Мотиви останньої реорганізації роз’яснив командуючий Українською Радянською Армією В.Антонов-Овсієнко у доповідній записці Главкому І.Вацетісу: спроба зосередження цієї одиниці, яка вважалася за найбоєздатнішу, на напрямку Курськ — Бєлгород „майже не вдалась — організовані з чернігівців частини відмовились у більшості підкоритися наказу перейти з Чернігівщини в указаний район”[941].
На організаційне зміцнення, підвищення дисципліни були спрямовані й розпорядження про переформування усіх повстанських загонів на регулярні частини Радянської Армії України[942]. Те ж стосувалося й новостворюваних загонів.
Загалом же на кінець першої декади грудня 1918 р. у розпорядженні командування Червоної Армії України було близько 9 тис. бійців і 30 гармат[943]. До 6,5 тис. бійців і 7 гармат було сконцентровано на Харківському напрямку[944]. Перспектива загального успіху тут пов’язувалася, передусім, з тим, що рішуча активізація повстанців у Катеринославській губернії, де цілий ряд пунктів уже контролювали радянські органи, гостре протиборство сил на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині не дали б можливості супротивнику зосередити свої війська на Лівобережжі й влаштувати скільки-небудь серйозну оборону.
Готовність до наступальних дій Української Червоної Армії визріла на середину грудня 1918 р. У день відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до робітників, селян і червоноармійців України зі зверненням, у якому двічі наголосив на тому, що час вирішальних боїв за владу рад наближається[945]. Наступного дня, тобто 15 грудня 1918 р. командир 1-ої Української радянської дивізії І.Локатош видав наказ полкам дивізії про бойові дії.
Власне, з цього моменту розпочинаються наступальні операції на українську територію. Уже опівдні того дня 2-й Таращанський полк під командуванням В.Боженка вступив у посад Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії[946]. Однак просування вперед давалося нелегко. Лише 30 грудня той же полк з боєм взяв Городню[947].
З початком військових дій сили, підконтрольні В.Антонову-Овсієнку, почали швидко зростати. Уже 20 грудня в розпорядженні Реввійськради Української Радянської Армії перебувало 10 тис. багнетів, 1 тис. шабель і 18 гармат, що належали до українських полків. До них були додані 3650 бійців прикордонної охорони і понад 6 тис. тих, хто спішно навчався військовій справі[948].
А через п’ять днів — на 24 грудня під орудою командуючого радянськими військами в Україні налічувалося вже 14086 багнетів, 1350 шабель, 139 кулеметів, 20 гармат і 6220 організованих, навчених, але неозброєних людей[949].
При цьому намічені ще в середині листопада основні напрямки військових дій, навіть операцій чітко витримувались, підтверджувались і в основних документах. Основна турбота Москви про боротьбу з білогвардійським осередком на Дону й Кубані і надалі визначала особливу увагу українських військових сил, передусім їх командування до Воронезько-Ростовського регіону.
21 грудня 1918 р. радянські війська зайняли Вовчанськ Харківської губернії. Тоді ж радянські загони вступили до Куп’янська. Командирами загонів були ліві есери Ю.Саблін і Сахаров. За їх участі на зайнятій території було створено повітовий (Валуйський) ревком, до якого увійшли, окрім лівих есерів (основна, керівна сила), максималісти, анархісти, безпартійні повстанці.
Власне цей орган перейняв естафету від повстанського ревкому, створеного під орудою лівих есерів ще на початку грудня 1918 р. Невдовзі у Валуйках було сформовано лівоесерівський Центральний повстанський штаб і Східна українська повстанська армія — альтернатива Українській Радянській армії. До складу повстанської армії ввійшли Вовчанський полк Сахарова і Валуйський полк Цвєткова. У відозві до повстанців містились заклики не підкорятись закликам більшовицького командування і червоних комісарів. Ліві есери пропонували населенню влаштовувати спротив радянській владі та продзагонам. Відозву підписали Сахаров, Цвєтков і Ю.Саблін. Останній був членом ЦК партії лівих есерів і очолював згаданий повстанський штаб. У контакті з лівими есерами на певному етапі був і П.Дибенко, але потім відійшов від них.
Ревкомівці розраховували, скориставшись із величезної напруги в Україні, неймовірного кипіння соціальних і національних пристрастей, на поступове перетворення регіону на майже суцільну повстанську територію. 29 грудня було навіть намічено склад нового уряду України.
Більшовики, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України кваліфікували створення лівоесерівського ревкому, його дії як заколот. Тому ревком було розігнано, командирів загонів заарештовано, а підлеглі їм два полки роззброєно[950].
Так чи інакше бажаного темпу руху на Харків не вийшло. Події ж на Катеринославщині, де повстання набирало дедалі більших „обертів” виявилися дещо асинхронними з наступом на Харків, випередили воєнні дії регулярних військ. Власне, ще з початку грудня орієнтовані на відновлення радянської влади частини поступово опановували Олександрійським, Павлоградським, Новомосковським, Верхньодніпровським, Нижньодніпровським, Кайдакським районами[951], беручи по-суті в „лещата” губернський центр.
28 листопада повстанці (в їх числі були й махновські підрозділи) сміливою операцією з Нижньодніпровська оволоділи мостом через Дніпро і ввірвались до міста. Гайдамаки Директорії з боєм відступили. Губернський військово-революційний комітет проголосив відновлення влади рад у Катеринославі й губернії[952]. Події з захопленням Катеринослава і тим, як розвивались стосунки радянських повстанців з махновцями по-суті з документальною точністю відтворені у романі О. Толстого „Ходіння по муках”.
952
Гражданская война на Украине. — Т. 1. — Кн. 1. — С. 527; Известия Харьковского Сонета робочих депутатов. — 1919. — 3 янв.