Хоча неузгодженість у діях частин Української радянської армії й повстанців призведе ще до чималих втрат, на самому кінці 1918 р. ініціатива почала переходити до радянських сил.
За таких обставин Директорії, уряду, військовому проводу УНР треба було, практично без перепочинку розробити плани нової воєнної кампанії.
Що ж реально могла протиставити Директорія супротивникам, які збройно виступили проти неї? Дієва Армія УНР, чисельність якої в апогеї антигетьманського повстання сягала 300 тисяч, наприкінці грудня перебувала у стані бродіння і розкладу. Створена переважно з селян-добровольців, під впливом радянської агітації, вона почала виходити з-під контролю армійського командування і становити навіть певну загрозу для самої Директорії. Інформаційне бюро армії УНР у грудні 1918 р. доповідало про поширення більшовицьких настроїв серед козаків Дніпровської і Чорноморської дивізій, дислокованих у Києві. Такі ж тенденції дедалі виявляли себе і серед вояків інших гарнізонів та місцевого населення на Харківщині, Катеринославщині і Чернігівщині[953]. Взагалі, на цей час вже було ухвалене рішення, згідно з яким Дієва Армія мала існувати тимчасово. Лише кращі її кадри і технічне майно планувалося включити до складу нової регулярної армії, яку передбачалося створити у січні-лютому 1919 р.[954]
Між тим, ситуація, на погляд військового командування, вимагала негайних дій. З0 грудня 1918 р. Головному отаману С.Петлюрі була подана письмова доповідь — чи не найперший аналітичний документ на адресу державного проводу УНР, розроблений в оперативному управлінні Штабу Дієвої Армії (ШДА). Кілька його примірників зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), у фонді 1078 — Головного управління Генерального штабу Армії УНР. Його стислий зміст подається лише у праці М.Капустянського "Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919 році", що вийшла у 1921 р., і з невідомих причин ніколи пізніше не залучався до наукового обігу та аналізу. Між тим, сформульовані в ньому підходи, висновки, практичні рекомендації, очевидно, носили фундаментальний характер і зіграли не меншу роль, аніж згадана Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р., при виробленні політичним і військовим проводом УНР стратегічного курсу держави, при виборі зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів боротьби, довгий час, судячи з усього, були відправними в практичних тактичних розрахунках. Документ цей має назву "Становище на фронтах і міри, необхідні для захисту України". Гадається, він заслуговує на те, щоб відтворити його майже повністю (опустивши лише окремі несуттєві деталі): " 1. Ворог:
а) з півночі і сходу з фронту Куп'янськ, Новозибків і Лунінець більшовики ведуть наступ на Україну з метою захопити Київ і установити свою владу на Україні і використати наші сили і засоби для боротьби з державами Згоди, добровольцями та Доном;
б) з південного заходу ведуть операції польські війська з метою заволодіти Східною Галичиною, а також, можливо, з претензіями на Волинь і Поділля;
в) з півдня ми тримаємо фронт проти добровольчих частин і держав Згоди;
г) нарешті, ми маємо кордон з Доном і Кримом.
Безумовно, справитися з усіма ворогами Україна не зможе, виходячи зі стану наших збройних сил. Треба визначити наші сили, вибрати головного противника, з іншими налагодити стосунки.
2. Наші сили:
Складаються з двох нерівноцінних елементів: Галичан і Дніпровських українців.
Галичани:
а) Січові стрільці — добрий бойовий елемент;
б) сили, організовані в самій Галичині з демобілізованих козаків Австрійської армії і призваних тепер — досить певний елемент, їх можна вжити як проти поляків, так і в боротьбі з більшовиками. Велику енергію і стійкість виявляють галичани в боротьбі проти поляків.
Дніпровські українці:
а) досить добре організовані частини (Сірожупанники та інші), тільки не всі;
б) зібрані по мобілізації — найбільш чисельний елемент, не певний в боротьбі з більшовиками.
Позаяк головний контингент козаків влився з селян, то необхідно дати яскраву відповідь, щоб не трапилося катастрофи, в ім'я чого піднялося селянство, які воно поставило собі завдання і проти якого ворога готове воно боронити свої інтереси. Селянство піднялось з великим ентузіазмом і стало в ряди військ Директорії проти Гетьмана, поміщиків і німців. Більшість селянства повстала, головним чином, по соціальним мотивам і лише частина його керувалася сильним національним почуттям. Скинувши ненависних німців і Гетьмана, що їм допомагав, отримати землю — девіз селянства.
Чи бажає селянство і робітнича маса самостійності в чистім виді? На це запитання з великим жалем можна відповісти — ні. Лише найбільш свідома меншість захоплена національною ідеєю. Остання маса бажає співробітництва з Московією. Безумовно, на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею. Це — найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження.
Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками.
3. Ставлення до союзників:
Селянство і простолюд симпатизувало державам Згоди, оскільки вони вели війну з Німеччиною, почуваючи, що тільки в їх успіхах на західному фронті лежить можливість визволення України від німецького ярма і утисків. В даний момент, внаслідок боротьби Директорії з Гетьманщиною і політики союзників наше військо насторожилося і частково боїться приходу Антанти, лякаючись, що знову буде взято реакційний курс і намічений Директорією земельний закон не пройде у життя.
Таким чином, достатньо одержати від Антанти запевнення в тому, що вона не стане втручатися у внутрішні справи, як військо і народ приязно зустріне союзників. В усякому разі, у випадку ускладнень з союзниками, наше військо неохоче піде з ним битися, взявши на увагу високу технічну забезпеченість та їх видатні бойові якості. Селянство каже: "Роздавили німців, а нас — подавно".
Третій ворог — поляки. До них в народі спостерігається традиційна ворожість, але широкого розуміння битися за рідну нам Східну Галичину в масах немає. Тільки найбільш освідчені згодні йти виручати Галичину і битися з ляхами, більшість, якщо й піде на цю боротьбу, то неохоче і без ентузіазму.
Дон і добровольці: до Дону ставлення дружньо-нейтральне, до добровольців — вороже. Яскраво виражені українські кола побоюються замахів на самостійність України з боку добровольців.
Отже, битися власними силами одночасно з усіма цими супротивниками Україна не зможе. Думати інакше — це жити мріями, а не дійсністю.
Де ж вихід з цього становища?
Головний і найнебезпечніший ворог — більшовики. З ними війська б'ються неохоче, крім того, в країні в них є багато прихильників. Необхідно взяти до уваги вмілу агітацію більшовиків і малу свідомість й темноту нашого війська і народних мас. Більшовики, захопивши владу, відразу ж повернуть самостійність України нанівець, а соціалістичними експериментами доведуть країну до повної руйнації. Ми можемо надіслати проти більшовиків непохитні галицькі частини, але це робити треба негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно. Але якими силами ми тоді зможемо успішно боротися з Антантою, Польщею і т. п.?
Тому треба робити вибір: або з більшовиками проти Антанти, або з Антантою проти більшовиків.
ТРЕТЬОГО ВИХОДУ НЕМАЄ.
Союз з більшовиками є загибель для України, вони нам нічого не дадуть, окрім терору, анархії і грабунку.
Лишається зав'язати угоду з Антантою, з нею за певних обставин можна досягти гарних наслідків. Союзники твердо рішили роздавити більшовиків. Для союзників у цій боротьбі дуже важливо заручитися допомогою України, як бази для наступу в головному напрямку на Москву і забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армії. Зав'язувати боротьбу з українським народом союзникам теж не усміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовах:
953
Кучабський В. Корпус Січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Чикаго, 1969. — С. 212; ЦДАВО України. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 17. — Арк. 1.