Невідомою залишилася безпосередня реакція С.Петлюри на доповідь ШДА — на жодному з архівних примірників (їх збереглось кілька) не виявлено традиційної резолюції Головного Отамана. Однак з високим рівнем вірогідності можна стверджувати, що значний, можливо, навіть вирішальний вплив на прийняття принципово важливих, далекосяжних рішень вона зробила. По-перше, суб'єктивний фактор завжди відігравав далеко не останню роль у діяльності Головного Отамана. "Взагалі в питаннях політичної тактики, — писав І.Мазепа, — Петлюра надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він йшов за тією групою, на яку в даний момент спирався»[966].
Безперечно, сформульовані в доповідній записці Штабу Дієвої Армії висновки, попри, здавалось би, всю їх очевидну суперечливість, спірність, непереконливість сприймались С.Петлюрою з підвищеною довірою, оскільки походили з табору не лише ідейних спільників, але й тих, хто на практиці діяв відповідно до особливих уподобань Головного Отамана (один з проявів режиму отаманщини), сприяв у реалізації його позиції, яка розходилася з підходами і політикою, що їх здійснював тоді Голова Директорії В.Винниченко.
По-друге, рекомендації документа щодо вибору головного стратегічного ворога і спроб знайти контакти з ймовірними союзниками напрочуд прямо кореспондуються з тими конкретними подіями, якими визначалися вектори політичного курсу УНР наступних місяців.
У той самий час стосунки з Антантою ще більше підірвали позиції Директорії в українському суспільстві. Негативне ставлення до Антанти, яка на переконання більшості українців прагнула відродити старі порядки, відповідним чином поширилося і на українську владу. "Антантська" тематика активно експлуатувалася політичними супротивниками Директорії. Теза "Петлюра, який продавав Україну німцям, зараз продає її Антанті" пішла гуляти серед народних мас.
Поглиблення внутрішньополітичної кризи і далі розкладало армію УНР, руйнуючи всі плани військового командування. Цілі частини залишали фронт, розходились по домівках або переходили на бік противника. Навіть Січові стрільці, головна військова опора Директорії, опинилися на межі свого існування. Причиною була не лише фізична перевтома стрільців, але й завзята ворожість місцевого населення, яке вбачало у СС "запроданців Антанти", що виступають всупереч інтересам трудового народу. "Згода з Антантою ріже нас по горлу," — такі пояснення давало командування СС щодо воєнних невдач[967].
Отже визнати стратегію, яка опинилась на озброєнні Директорії, точніше її військового керівництва, у всіх відношеннях виваженою і такою, яка оптимально відповідала національному інтересу, розстановці сил, не мала альтернатив, не можна.
Зрештою, це обіцяло, що прийдешній, 1919 рік, виявиться не менш складним для українського народу, ніж два попередні.
КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ
Якщо спробувати дати щонайлапідарніші визначення часові, пережитому суспільством України в 1918 р., то перше, що спаде на думку, а зрештою виявиться і достатньо близьким до істини — це надзвичайний динамізм, калейдоскопічність, „спресованість” подій.
Справді, впродовж лише 365 днів яких тільки влад не пізнав народ України: і Центральної Ради, і більшовицьких рад, і гетьманату, і Директорії. Революція докотилася в 1918 р. і до західних теренів, породивши ЗУНР і давши поштовх соборницьким процесам. Зміни влад, звісно, зовсім не нагадували зміни театральних декорацій, а уособлювалися, втілювалися в реальних перемогах і поразках, переможцях і переможених, героях і зрадниках, тріумфаторах і жертвах.
А які тільки окупанти не ступали на землю України?! Як не дивно, але ними за історично короткий строк встигли стати представники обох глобальних блоків, що розкололи світ з початку століття — і Четверного союзу й Антанти, а в роки Першої світової війни перетворили квітучий край на арену спустошливих битв, один з епіцентрів геополітичного зіткнення. Якщо ж до того додати, що в тому ж таки відтинку часу народ України зазнав воєнних агресій ще й з боку новопосталої Польщі та Румунії, то достатньо наочно можна уявити, як безжально краялося чужинцями живе тіло України, як страждав її народ.
Та й то ще було далеко не все. Сам народ виявився роз’єднаним, розшматованим. Одна його частина орієнтувалася на національно-визвольну перспективу, інша пов’язувала долю з торжеством соціальної революції, а були й ті, хто вбачали вихід у поверненні до дореволюційних порядків, у підтримці білогвардійських єдинонеділимців, хоча у планах останніх взагалі не було місця Україні як феномену. А ще — внутрішні, однак далеко не другорядні, чи менш значимі, болючіші та криваві фронти, битви, випробування.
Однак, звідавши неймовірної долі, український народ усім своїм єством довів у 1918 році: його не повернути в старе ярмо. Він нізащо не змириться ні з авторитарно-монархічним ладом, ні з окупаційною владою. Республіка, демократія, соціальний прогрес — ось до чого прагнули народ, нація.
Оскільки ж єдності поглядів на шляхи досягнення вимріяних, вистражданих та й значною мірою вже апробованих ідеалів не було, бурхливий, буремний, вогняний 1918 рік не дав відповіді на основні питання — якою буде завтрашня Україна, яким буде подальший поступ її народу.
Відповіді ці відкладалися, як мінімум, на рік 1919.