Вищевідтворений сюжет в найголовніших моментах знайшов сутнісне втілення в спеціальній публікації в науковому збірнику[93] і в газетному варіантові[94]. Стаття не залишалася непоміченою й була передрукована під назвою «Жертви урядової легковажності» (оцінюючі слова зі статті С.Єфремова — В. С.), «Про бій під Крутами і політичні маніпуляції навколо нього журналом «Комуніст України»[95] та під назвою «Це було під Крутами» друкованим органом збройних сил України «Народна армія»[96].
Тому певне здивування викликають закиди на адресу публікації автора даної праці аж десятирічної давнини, зроблені у статті О.Бойко, приурочені до 90-річчя події[97]. Адже в межах доступного на сьогодні в згаданих публікаціях відтворено не лише фактологічний бік справи (що справді об’єктивно виявилося непростим, а відтак — затяжним, поетапним процесом), а й запропоновано вірогідну версію виникнення очевидних перебільшень і фальсифікацій як подій, пов’язаних із боєм під Крутами, так і їх оцінок. Дослідниця ж, багатократно наголошуючи на міфологізації історичного епізоду, закликає до додаткового його вивчення (хоча і застерігається, що це малоперспективно), намагаючись, мабуть, хоча б у такий спосіб, з одного боку, дистанціюватися від нестримної політизації минулого досвіду, а з іншого — пройти (а може й «прослизнути») повз доведене, навряд чи спростовне.
Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.
Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.
Буквально за два з лишком тижні січня 1918 р. епіцентр політичної напруги, передній край смертельного зіткнення сил, як ворогували в Україні, стрімко перемістився під мури столиці, та й у сам Київ.
Січневі події в древньому місті безліч разів відтворювалися й оцінювалися істориками. Дослідження й публікації рясніють масою найрізноманітніших, часто вкрай взаємо суперечливих версій, тлумачень, позицій. Віднайти рівнодіючу, яка б задовольнила, чи примирила всіх учасників перманентних дискусій, неможливо. А одна з найістотніших причин полягає в тому, що всі сторони, які конфліктують, хоча кожна і на свій лад, припускаються однієї й тієї ж вади — приносять фактологічну достовірність у жертву ідеологічним схемам.
Тому, наприклад, в радянській історіографії всіляко підносився героїзм, стійкість повстанців Арсеналу, мужність, доблесть червоноармійців, а в працях істориків — антиподів ці ж якості набували прямо протилежних характеристик і оцінок, а самі дії радянських сил, більшовиків кваліфікувались як вкрай ганебні, антинаціональні тощо. Точно так же, однак зі зміною позиції на 1800 здійснювались підходи тих же таборів до висновків і узагальнень щодо поведінки захисників Центральної Ради, національної державності.
Істотний крок у наближенні до ідентичної передачі суті подій, відбиток у комплексі документів, які збереглися, став другий том хронікальної праці про соціалістичну революцію в Україні[98], хоча категоричної відмови від домінуючих стереотипів тоді не сталося. Така ситуація віддзеркалилася й у відповідних сюжетах узагальнюючої, по-суті підсумкової праці про здобутки більшовицької стратегії і тактики[99].
Що ж до літератури антирадянського спрямування, та й практично всіх сучасних публікацій, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю Україні надається небагато уваги[100]. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних зауважень, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р.[101] Дещо більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С.Петлюру. Їх автори детальніше відтворюють події 19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С.Петлюра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України, повернувшись до Києва, керував придушенням повстання проти Центральної Ради[102]. Та й акценти зміщено у бік піднесення іміджу одного з воєнних керівників УНР.
Принагідно можна зауважити, що все ж не відповідають дійсності дані, згідно яких С.Петлюра зі своїм кошем прибув до Києва лише 22 січня 1918 р.[103] Виникає питання й щодо дати їх повернення 19 січня. Адже відомо, що гайдамаки від’їхали з Бобрика в напрямку Києва (відстань по залізниці близько 70 км) ще 16 січня, мотивуючи свою відмову допомоги тим, хто саме вів бій під Крутами потребою пошвидше добутись до столиці для придушення повстання. Правда, у Броварах дорогу заступив українізований Наливайківський полк, що перейшов на бік більшовиків (1200 шабель). Його роззброїли[104], однак немає свідчень, що це зайняло цілих три дні.
У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спостерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь повної й об’єктивної інформації до давніх розвідок[105] і мемуарів[106], а також до тогочасної преси.
Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь. Вони планували підняти маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ, тобто застосувати тактику комбінованого удару, що в останні тижні довела свою ефективність.
Однак і Центральна Рада інтуїтивно “прочитувала” ближчу перспективу поведінки супротивника, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями. Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль, або блокувати ті пункти (підприємства, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників і службовців, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.
Так, 15 січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше підконтрольного їй коменданта міста М.Ковенка вивезти зі складів заводу “Арсенал” всі запаси вугілля (тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб припинити роботи й розпустити робітників. Заводський комітет негайно зібрав на території підприємства мітинг, на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж до збройного спротиву. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів заводського комітету “Арсенала”. На неї прибули уповноважений Народного секретаріату по організації повстання в Києві О.Горвіц, члени загальноміського комітету РСДРП(б) І.Крейсберг та І.Фіалек, а також делегати двох військових частин, що були розташовані поряд із заводом. Нарада ухвалила рішення про початок збройного виступу. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О.Горвіца{9}, І.Фіалека, М.Костюка.
Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП(б) — Соціал-Демократії України поширювалась листівка “До всіх робітників і солдатів м. Києва” із закликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад: “…Товариші! Всі на захист революції! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупувалися в Центральній раді й Генеральному секретаріаті!
Вся влада радам!”[107]
93
Солдатенко В. Крути: ще раз про історію, політику та кон’юнктуру // Наукові записки ІПіЕНД НАНУ. — Вип. 28. — К., 2005. — С. 87–105.
94
Його ж. «І справжні, нефальшиві фарби?» (Крути: спроби історичної інтерпретації) // Дзеркало тижня. — 2006. — 28 січня.
97
Бойко О. Символ українського героїзму. Бій під Крутами: факти й оцінки // День. — 2008. — 2 лютого.
98
Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 г. — февраль 1918 г. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. В 2-х ч. Ч. 2-я. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установление Советской власти на Украине, октябрь 1917 г. — февраль 1918 г. — К., 1982. — С. 741–743, 747–748, 755, 762, 769, 777, 784–785, 793, 800, 808, 822, 829–830 та ін.
99
Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революций. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратеги и тактики в трех российских революциях. — К., 1986. — С. 567–569.
100
Див.: Верстюк В.Ф. Назв. праця. — С. 235; Реєнт О. У робітнях історичної науки. — К., 1999. — С. 75; Солдатенко В.Ф., Хало Л.Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. — К., 2002. — С. 234–236; Історія України. Навч. посібник. Вид. 3-е, доп. й перероб. — К., 2002. — С. 225.
101
Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини поразки. — К., 2003. — С. 174.
102
Див.: Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. — К., 2001. — С. 153–164; Савченко В.А. Симон Петлюра. — Харьков. — 2004. — С. 143–159.
104
Див.: Солдатенко В.Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. — С. 213, 216.
105
Див., напр.: Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Вид. 4-е, змінене й доп. Львів, 1992 (репринтне перевидання зошитів, підготовлених у 1935–1936 рр. — В.С.) — С. 406–409; Кулик І. Київ у роки Жовтневої революції та громадянської війни. К., 1957. — С. 33–51.
106
Из истории Октябрьской революции в Киеве. (Воспоминания участников). — К., 1927. — 122 с. Майоров М. З історії революційної боротьби на Україні. 1914–1919. — Харків, 1928. — С. 53–59; Великий Жовтень на Київщині. Зб. спогадів. учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції. — К., 1957. — 352 с. та ін.
107
Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти. Сб. документов и материалов. — К., 1962. — С. 451–453.