Ще з більшою категоричністю ця думка обстоюється у публікаціях П. Мірчука[26], який особливо дорікає В. Винниченку й М. Поршу (останній у другій половині грудня замінив на посаді Генерального секретаря військових справ С. Петлюру) за те, що з ініціативи українських соціал-демократів Центральна Рада видала 3 січня 1918 р. закон про демобілізацію армії і створення замість регулярних збройних сил «народної міліції».
Навряд чи варто так однобічно оцінювати ці рішення, оскільки головною їхньою метою був не розклад, розпуск боєздатних частин (їх уже не існувало, а ті, що вважались за такі, надзвичайно швидко деградували), а спроба за допомогою політичного маневрування завоювати прихильність українських вояків, залучити їх на добровільній основі до збройної боротьби.
Є в історіографії й думки, що заперечують наведені підходи. Так, О. Брик вважає безпідставними твердження, що невеликі сили армії УНР зумовлювались пацифістськими поглядами соціалістів (В. Винниченко) або загальною м'якістю і нерішучістю більшості членів уряду, які побоювались проведення примусової мобілізації. На його думку, «величезна більшість українського народу (а ним було національно несвідоме селянство) була проти відновлення української державності»[27].
Очевидно, відкидати жодне з наведених пояснень-міркувань не варто, оскільки в кожному з них є частка істини, а в сумі вони здатні дати більш-менш повну відповідь на порушене питання. Хіба що можна зауважити на додаток таке.
Протягом листопада — грудня 1917 р. з багатьох причин (частково про це йшлося у попередній книзі: орієнтація на мирний шлях розвитку революційних процесів, безпідставні розрахунки на те, що Центральну Раду можна переобрати «законним» шляхом на з'їзді рад, відсутність великих збройних сил, тактика оборони щодо збройних виступів гайдамаків, спроби РНК уладнати конфлікт з Радою через мирні переговори тощо) більшовики, революційні сили практично не здійснювали активних збройних акцій проти українізованих частин. І це кінець-кінцем об'єктивно мало своїм наслідком те, що в особі червоногвардійців, революційних солдатів рядові учасники військових формувань Центральної Ради не вбачали запеклих ворогів, які здійснювали агресію проти України. Якщо слушним є судження соціологів про те, що як політичні сили, так і люди переважно консолідуються не за принципом «за», а за принципом «проти», то його яскравою історичною ілюстрацією можуть бути розглядувані події.
Хоч би як там було, сам собою напрошується висновок, що Центральна Рада, обираючи лінію поведінки на кінець 1917 р. — початок 1918 р., без сумніву, розраховувала на широку підтримку мас, на великий військовий потенціал, що був у її розпорядженні. Проте цей потенціал надзвичайно швидко розтанув, і вже січні 1918 р. Центральна Рада виявилась нездатною до скільки-небудь серйозного опору навіть дуже обмеженим силам радянських військ.
Мабуть усвідомлення браку необхідного військового потенціалу, тверезі оцінки нестримного процесу поширення радянської влади приходили до лідерів Української Народної Республіки все ж недостатньо оперативно. Інакше просто нелегко пояснити, чому, досить часто вдаючись у грудні 1917 р. — січні 1918 р. до самостійницьких гасел на засіданнях Центральної Ради, в різного роду пропагандистських акціях, провід УНР не поспішав з оформленням відповідного державного акту.
Центральна Рада, Генеральний секретаріат поводилися так, начебто перебували в стабільній ситуації, мали значний запас часу, щоб розважливо і якомога солідніше підійти до важливої, відповідальної справи. Вони вважали, що найбільшого ефекту буде досягнуто, коли самостійність України оголосять Українські Установчі збори. Їх скликання було призначено на 9 січня 1918 р.
Те ж, що навіть провести вибори у більшості регіонів уже буде неможливо, принаймні — вкрай проблематично, до уваги бралося мало. Не дуже враховувалося й те, чи вдасться скликати депутатів у такій кількості, щоб забезпечити кворум.
Створюється враження, що захоплена автономістською інерцією, Центральна Рада не лише не прагнула якнайшвидше відособити УНР від радянської Росії, а й остерігалась навіть опосередковано бути причетною до рішучого кроку через оперативне скликання Установчих зборів. В результаті сталося те, що не раз виявлялося в поведінці Української Ради: ситуація цілком визріла, а ті, від кого залежало остаточне рішення, все ще продовжували вагатися.
Тоді на перший план вийшла група зовнішньополітичних чинників[28]. Справа в тому, що статус УНР за Третім Універсалом (як автономної частини неіснуючої федерації) відразу ж виявився завузьким, не відповідним потребам ведення республікою зовнішньополітичної діяльності, яка об'єктивно детермінувалася тогочасними геополітичними процесами.
Провідні держави світу на кінець 1917 р. перебували у стані війни, й більшовицька революція стала подією, що знаменувала собою значний поворот у ній. Радянська влада запропонувала негайно припинити війну й укласти загальнодемократичний мир. На цю ініціативу відгукнулись лише країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після оперативного укладення перемир'я на фронтах у грудні 1917 р., в Бресті-Литовському розпочалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.
Такий розвиток подій не входив до планів країн Антанти і США. З одного боку, вони сподівалися на швидкий крах радянської влади, прихід до правління в Росії сил, які б виявились вірними союзницьким зобов'язанням і відновили воєнні дії. І один з напрямів дипломатичної діяльності був розрахований саме на подібний результат.
З іншого боку, було б легковажним виключати інші варіанти розвитку подій у Росії. І західні дипломати почали гарячково шукати на території колишньої східної імперії сили, які хоча б частково могли утримувати фронт проти Центральних держав. Серед таких сил була й Центральна Рада.
Країни Антанти виявляли інтерес до України ще до краху Тимчасового уряду й активно зондували ґрунт на випадок розпаду імперії. Коли ж відбулося проголошення УНР і почалося її дистанціювання від радянської влади, радянської Росії, дипломатичні зусилля західних країн дуже швидко набули масштабного характеру. Щоправда, західні партнери не могли знати що УНР на той час не диспонувала скільки-небудь масштабними і надійними військовими силами для ведення бойових дій, і результат їх дипломатичних зусиль мав би, в кращому разі, морально-політичний, однак ніяк не воєнний ефект.
На початку грудня 1917 р. до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Обіцяючи керівникам УНР величезну фінансову, матеріальну, військову допомогу, уряди Англії та Франції вдалися до досить ефектних „заохочувальних” заходів: до Києва були направлені офіціальні посли (представники при уряді) — Піктон Багге та генерал Жорж Табуї з відповідними вірчими грамотами, нотами, з проведенням відповідних урочистих церемоній тощо[29].
Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі, його проблематичність згідно з ІІІ Універсалом) не надто непокоїла країни Антанти. Та й керівництво Центральної Ради, Генерального секретаріату, передусім В.Винниченко, О.Шульгин, С.Петлюра до певного часу активно підтримували контакти з іноземними емісарами, стимулювали їх активність.
28
Детальніше див: Солдатенко В. Українська революція й пошук зовнішньополітичних орієнтацій УНР // Україна дипломатична. Науковий щорічник. — Вип. ІІІ. — К. — 2003. — С. 369–380.