Синтетичним відбиттям позиції переважної більшості лідерів Української революції, очевидно, може бути формула, запропонована М. Грушевським: зваживши на оцінку всіх вищевикладених факторів, слід було остаточно порвати з позиціями Третього Універсалу, треба було «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки»[41].
Завершальну фазу процесу зміни курсу, принаймні, його ідеологічного усвідомлення М. Грушевський змалював так: «Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину січня с. р., кінець-кінцем більшість Ц. Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. У день 9 січня, призначений для українських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань у внутрішні справи України як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народніх комісарів, большовицькими бандами на справжній грунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не політичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралісти.
Се мало справді велике не тільки принціпіальне, а й чисто практичне значеннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далі федерацію найбільш користною формою державного життя в будущині. Але в даний момент, коли всякі неприхильні або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розвій українського державного й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованєм на єдність її — чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради, — було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунті незалежносте і самостійности…
Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большовиками Росийської держави не організувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками Центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конфереції в Берестю З0 с. с. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердження й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим універсалом, принціпіально рішеним 9 січня»[42].
Варто зауважити, що хоча документ було позначено 9 січня 1918 р. — днем, коли планувалося відкрити Українські Установчі збори і днем «принціпіальної ухвали сього важного акту»[43], суперечки й редакційна робота тривали до 11 січня, а проголосовано і затверджено Універсал було в ніч на 12 січня 1918 р.
Звертаючись до народу України, Центральна Рада заявляла: «Твоєю силою, волею, словом утворилась на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх — борців за вольності і права трудящих.
Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.
Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад у Народній Республіці нашій і організувати нове правительство»[44].
Далі в Універсалі йшлося про оголошення петроградським урядом (РНК) війни Україні, «щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть», і про вирядження російських військ для пограбунку хліба і вивезення його до Росії.
Українська Центральна Рада запевняла, що вона вжила всіх заходів, аби не допуститися братовбивчої війни двох сусідніх народів, але РНК не пішов назустріч.
Крім того, твердив Універсал, уряд Народних Комісарів почав зволікати з укладенням миру й закликав до нової війни, називаючи її «священною».
«Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше».
Але для того, щоб ні руське «правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, а для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:
Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.
Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів»[45].
Перехід лідерів Української революції на самостійницьку позицію дався справді нелегко, не без боротьби і вагань. Навіть М. Грушевський вдається тут до спеціального роз'яснення: «Серед самих українців знайшлись групи, настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або до традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму, переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські: українців, які відірвались від української стихії й уважали себе «русскими», великоросів захожих і навіть євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест розриву з єврейськими організаціями Росії»[46].
Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, «так само, як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом… явилось не результатом якогось попереднього руху, як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». І цей акт ще менше, ніж попередній, мав характер «всенародного торжества»[47]. Ця теза повністю узгоджується з численними публікаціями «Народної Волі» — рупору українських есерів — керівної на той час партії Центральної Ради, — які раз-у-раз засвідчують, наскільки такий крок видавався вимушеним, і навіть небажаним на той час[48].
Такою ж була позиція й українських соціал-демократів. Не можна протиставити зазначеним позиціям і рішення відстоювати самостійність УНР, ухвалене в середині січня 1918 р. УПСФ: «Хоч партія соц. — федералістів і далі стоїть на засаді федералізму, але цю засаду вона вважає уже дальшим етапом, а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність — до федерації, — є тепер гаслом партії»[49]. Такої ж думки дотримувалися й інші українські партії.