У будь-якому разі, певно, можна погодитись з Д. Дорошенком, коли він наступним чином оцінює сумарну позицію ініціаторів Четвертого Універсалу: «Трудно, здається, знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни»[50].
Непевний настрій підсилювався й кризовими процесами, що загострилися в урядовому таборі, привели до зміни Генерального секретаріату. Успіхи більшовиків і рівночасні невдачі проводу УНР за оцінками М.Грушевського привели до того, що „певне хитання пішло і в певних політичних українських кругах”.
Спричинили його, на думку М. Грушевського, передусім російські есери, з якими підтримували зв'язки (зокрема, блокувались на виборах) українські есери. Ліві російські есери, дійшовши угоди з більшовиками, «потягли за собою певні елементи і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являється льогічним розвитком революційно-соціалістичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів», Центральну Раду слід переобрати, відразу передавши владу на місцях Радам робітничих і солдатських депутатів, одним словом, піти назустріч більшовизмові, РНК. «Все це внесло хитання в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент»[51].
П. Христюк підходить до змалювання порушеного М. Грушевським питання з інших позицій. Він присвячує великий за обсягом сюжет аналізові суті політики Центральної Ради й Генерального секретаріату до середини січня 1918 р. Найчисленнішою і найвпливовішою в масах була партія українських есерів. Керівництво ж державними органами продовжували здійснювати УСДРП (передусім її праве крило) й УПСФ. Нарешті, така розстановка партійних сил негативно позначилася на розвитку і надбаннях Української революції. «Есдеківсько-есефівський Генеральний секретаріат працював весь час надзвичайно мляво, несміливо, без потрібного в творчій революційній роботі вогню… Всі «реформи», оголошені в декляраціях Генерального секретаріату та Універсалах Центральної Ради, так і зістались на папері нездійсненими»[52].
У результаті досить детального аналізу діяльності державних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності»[53].
Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.
Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, наполягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів[54].
Однак, скинувши уряд В. Винниченка (більшість генеральних секретарів (народних міністрів) з полегшенням сприйняли такий дарунок долі — увільнення від відповідальності в найскрутніший момент), розколота УПСР тривалий час не знаходила спільної урядової платформи. Найупертішими виявились ліві українські есери, які вважали війну з радянською Росією злочинною помилкою, говорили про необхідність термінової зміни курсу, спрямування його ближче до більшовицького річища.
Ліва група УПСР, яка при посередництві лівих російських есерів розпочала переговори з Радою народних комісарів про припинення війни, навіть виношувала плани насильницького повалення Центральної Ради і проголошення радянської влади в Україні. Але нерішучість, вагання, брак конспірації не дали змоги довести справу до практичної реалізації. Потенційні ж учасники змови (М. Полозов, Г. Михайличенко, О. Сіверо-Одоєвський, О. Шумський) ще 16 січня були превентивно заарештовані[55].
В. Винниченко — основна мішень тогочасної та пізнішої есерівської критики (книга П. Христюка) — виявив згодом напрочуд вражаючу солідарність з наведеними оцінками. Єдина відмінність його твору — спроба довести, що Українська революція на січень 1918 р. опинилась у такому глухому куті, що справа була не в особах, не в їх заміні, а в зміні сутності здійснюваного курсу. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю»56.
Тому В. Винниченко з великим співчуттям ставиться до позиції тих лівих елементів у Центральній Раді, які прагнули зміни політики, вважаючи, що боротьба йшла не стільки проти Радянської Росії, скільки проти власного народу. «І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунгу «вся влада радам», і навіть на переворот, на насильне скинення уряду, але українськими ж силами»[56].