Колишній Голова Генерального секретаріату не лише шкодує, що згаданий вище план лівих есерів так і не було здійснено, а й наводить подібний власний план. За ним, ліва частина генеральних секретарів (таких як М. Порш) мала заарештувати Голову секретаріату (тобто В. Винниченка) і деяких інших членів уряду, оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно розпочати мирні переговори з РНК. За переконанням лідера УСДРП, таким чином «влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками нац. — українські військові частини, й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними й болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну»[57]. Однак цей план був відхилений «вузьким» складом Генерального секретаріату, і після нової (другої) урядової кризи провід у виконавчій владі перейшов до українських есерів.
Наведені вище широкі міркування М. Грушевського, П. Христюка, В. Винниченка про суть кризи в керівництві Української Народної Республіки свідчать, що навіть у січні 1918 р. Українська революція перебувала перед альтернативою (або знову волею обставин опинилася перед нею): яким шляхом іти далі. І знову було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. «Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливості на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовір'я в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх, чи ні в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаганди його ділом, акцією, самим життям»[58].
Після другої в історії українського уряду кризи (12 січня 1918 р. В.Винниченко і його кабінет подали у відставку) 18 січня загальними зборами Центральної Ради було затверджено склад Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем{8}.
За винятком двох міністрів-соціал-демократів Д.Антоновича та М.Ткаченка усі місця у виконавчому органі влади заповнили члени УПСР та співчуваючі їм: А.Немоловський (військові справи), П.Христюк (внутрішні справи), С.Перепелиця (фінанси), Є.Сакович (шляхи сполучення), М.Ковалевський (продовольчі справи), Н.Григоріїв (освіта), А.Терниченко (хліборобство). Чимало міністерських посад залишилися вакантними.
Суть вибору, який відбувався в січні 1918 р., лапідарно й абсолютно чітко сформулював М. Шаповал: «Не лише Республіка наша мусить бути самостійна але самостійною мусить бути і наша соціяльна революція»[59].
Певним підтвердженням цих слів став сплеск активності проводу УНР відразу після ухвалення IV Універсалу, який став начебто своєрідним каталізатором не лише загальнодержавотворчого процесу, а й реалізації конкретних, нагальних соціально-економічних проблем Української революції.
Зокрема, вищим державним актом обіцялась оперативна розробка земельного закону на основах скасування приватної власності й соціалізації землі. Справді, буквально за кілька днів, 18 січня 1918 р., тимчасовий закон, над яким попередня робота провадилась уже тривалий час, було ухвалено. Українська Центральна Рада визначала такі загальні засади аграрного курсу:
«1. Право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами в межах Української Народної Республіки віднині касується.
2. Всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами стають добром народу Української Народної Республіки.
3. На користування цим добром мають право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил цього закону»[60].
«Основною ціллю цього закону, — зазначав П. Христюк, — являлось утворити такі умови користування землею, при яких була б виключена всяка можливість капіталістичного визискування за допомогою землі людської праці, инакше кажучи — всяка можливість використовування землі, як знаряддя продукції, для експльоатації людини людиною. Поруч з цією ціллю стояла друга — утворення таких умов землекористування, які полекшували б спочатку організацію окремих великих громадських господарств з спільним, громадським веденням господарства, а потім — перехід до громадського ведення сільського господарства в загальнодержавних межах. Досягнення цих цілей мислилось в формах, які відповідали б соціяльно-економичним умовам розвитку землекористування на Україні і вели б до зросту сільськогосподарської культури і звязаної з нею інтенсивности та продукційности сільського господарства»[61].
Наскільки наведений закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Військові події розвивалися так швидко, що уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон був опублікований. Надруковано його було вперше в Житомирі. А спроби запровадити закон у життя були здійснені вже під час перебування в Україні німецько-австро-угорських військ.
Поряд із цим той самий П. Христюк висловлює сміливе припущення: «Можна з певністю сказати, що коли б означений закон було прийнято Центральною Радою місяців на два — три раніше і коли б було вжито тоді серйозних заходів до його переведення в життя, заходів, які йшли б вкупі з переведенням инших соціяльно-економичних реформ, оповіщених III Універсалом Центральної Ради, і вкупі з визнанням революційно-державного значіння за радами робітничих, салдатських і селянських депутатів та зміцнення цих органів як єдино здатних побороти контрреволюційні перешкоди і перевести потрібні трудовому народові реформи, — земельний закон мав би своє — в першу чергу політичне — значіння, міцно зв'язав би трудове селянство України з Центральною Радою, а тим самим відіграв би велику ролю в московсько-українській війні. Виданий же в дні виходу Центральної Ради з Київа, він тратив в цім смислі дуже багато»[62].
Приблизно такою ж є оцінка і закону про 8-годинний робочий день (прийнятого ще пізніше). Не випадково П. Христюк відповідний параграф своєї книги назвав: «Запізніле законодавство: Закони Центральної Ради про землю і про восьмигодинний робітничий день». А В. Винниченко навіть відверто іронізував з цього приводу[63]. Деякі автори вважають ухвалені поспіхом закони недосконалими і навіть шкідливими. Зокрема, так ставився до закону про землю Д. Дорошенко. Він же не вельми делікатно оцінював і «Закон про національно-персональну автономію», «яким діячі Ц. Ради дуже пишалися як зразком того, як треба улаштовувати міжнаціональні відносини в державах з мішаним населенням, але який в дійсності утворював якусь державу в державі і головне — не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей»[64].
Що ж до інших державних документів, яких настійно вимагало життя, то до них так і не дійшло.
Ні IV Універсал, ні прийняття соціалістичних законів не вплинуло на більшовиків, на їх прагнення довершити розпочату справу, знищити Центральну Раду. Наступ радянських військ продовжувався. Спинити його було зовсім не під силу. Точніше — таких сил не було, нічим було чинити спротив.
Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.
З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування „під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці”[65]. Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна — друга — сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.