Выбрать главу

Найвиразніше цей процес виявився у феномені партії боротьбистів, організаційне оформлення якої завершилося внаслідок об'єднання в серпні 1919 р. УПСР-комуністів з лівою групою УСДРП («незалежних»). Нове утворення взяло назву Української комуністичної партії (боротьбистів)[819].

Не дивлячись на визнання цією партією радянської влади і готовності до співробітництва, в силі залишалася резолюція ІІІ з'їзду КП(б)У про ставлення до дрібнобуржуазних партій, яка фактично закривала шлях до співпраці. Головною перепоною служило несприйняття боротьбистами «диктатури пролетаріату з усіма її наслідками». ЦК РКП(б) відмінив це помилкове рішення. Представники боротьбистів отримали посади наркомів та їх заступників, були введені до колегій держустанов та органів друку.

Успішним було співробітництво більшовиків і боротьбистів у період денікінщини. Чимало членів УКП(б) пішли на політичну роботу до Червоної армії, очолили повстанські штаби і партизанські загони. З часом було укладено угоду між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б) про входження боротьбистів до тимчасового органу — Всеукраїнського ревкому, який здійснював керівництво відновленням у республіці радянської влади. Боротьбисти взяли на себе зобов'язання щодо зміцнення єдиного фронту боротьби.

Ліві партії не лише перебирали собі комуністичні назви, вони реально підсилювали радянський табір, допомагали дієво налагоджувати роботу проти його ворогів. Поряд з комуністичним з дня на день активізувалося також комсомольське підпілля[820].

Незважаючи на відносну малочисельність, більшовики посилювали політичну і організаторську роботу на селі, куди направлялися агітатори-організатори, розповсюджувалися більшовицькі відозви, листівки. Селян закликали не з'являтися на мобілізацію до денікінської армії, не виконувати розпоряджень щодо хлібопостачання, поповнювати ряди червоних партизанів.

Почасти тому оголошена А. Денікіним на Україні мобілізація до армії не принесла бажаних результатів. Селяни під різними приводами ухилялися від армії. Провал мобілізації на Харківщині змушені були визнати самі денікінці. В одному з наказів прямо відзначалося масове ухиляння від мобілізації і пропонувалося «вжити до зазначених осіб примусових заходів по залученню їх на службу». Провалилася мобілізація і на Херсонщині. Зібрані в с. Олешки Дніпровського повіту 13 тис. мобілізованих селян підняли повстання. Під одностайні вигуки «Хай живе радянська влада!», «Геть золотопогонників!» вони розгромили білогвардійські установи, після чого розбіглися. В Ананьєві теж було зірвано мобілізацію. Лише збройною силою денікінцям вдалося залучити до своєї армії частину селян. Але мобілізовані проти своєї волі не тільки не зміцнили білогвардійську армію, а, навпаки, внесли в її ряди розлад своїм небажанням воювати за чужі їм інтереси.

Напружена боротьба розгорнулася навколо виконання розпоряджень щодо податку на хліб. Жодні денікінські каральні експедиції не могли зломити впертого опору селянства, яке саботувало наказ про здачу хліба білогвардійцям. В інформаційному зведенні ЦК КП(б)У повідомлялося: «Селяни страшенно незадоволені владою і всіляко намагаються протидіяти їй. Хлібний збір з десятини деякі селяни відмовлялися давати. Туди послані каральні загони, які мало не поголовно сікли людей»[821].

Селянство ставало на активну боротьбу проти реставрації поміщицьких порядків і грабіжницької продовольчої політики білогвардійців. Підпільники Донбасу повідомляли: «Недавно було повстання в Ровеньках з приводу того, що біля церкви повісили 5 селян, які відмовилися дати хліб за реквізицією»[822].

Паралельно із селянською боротьбою розвивалася страйкова боротьба робітників. Перед тут вели металісти, гірники, паровозобудівники, до яких поступово приєднувалися працівники інших галузей промисловості.

На заклик підпільних більшовицьких організацій розгорнули широку страйкову боротьбу пролетарі Донбасу, зокрема шахтарі основних вугільних районів. Незважаючи на те, що їм доводилося працювати під посиленим наглядом білогвардійців, робітники припиняли роботу то в одному, то в іншому районі. Значні страйки відбулися у жовтні 1919 р. в Єнакіївському, Макіївському, Горлівському, Мар'ївському, Лозово-Павлівському та Успенському районах. Газети повідомляли: «У Мар'ївському вугільному районі застрайкували робітники Григор'ївського, Берестово-Богодухівського рудників у кількості 2000 чоловік»3. Видобуток вугілля в Донбасі різко скоротився, залізничний транспорт на території, загарбаній Денікіним, відчував гостру нестачу палива.

Очолювані підпільними партійними організаціями робітники і селяни України боролися з денікінщиною всіма засобами — від саботажу заходів білогвардійської адміністрації, страйків до найвищої форми боротьби — збройних повстань і масового партизанського руху. Спеціально для розгортання цієї боротьби військовий відділ ЦК КП(б)У в липні-серпні 1919 р. створив на території Полтавської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній 12 повстанських штабів, укомплектувавши їх керівний склад комуністами і перевіреними організаторами партизанської боротьби з місцевих безпартійних селян. Водночас він організував у Лубенському, Миргородському, Лохвицькому та Пирятинсько-Прилуцькому районах бази зброї і боєприпасів, запаси яких хоч і були невеликі, але їх вистачало для початку бойових операцій.

Для політичного керівництва повстансько-партизанським рухом поряд з губернськими партійними комітетами створювалися губревкоми, які уособлювали радянську владу на визволеній повстанцями і партизанами території.

На початку липня 1919 р. Зафронтбюро затвердило досвідченого організатора повстансько-партизанської боротьби комуніста Г. Колоса командуючим групою військ Лозово-Синельниківського району. Штаб групи, перебуваючи у Самарському лісі (Новомосковський повіт Катеринославської губернії), швидко встановив контакти з підпільними партійними організаціями і поширив свій вплив на досить значну територію — Донбас, Катеринославську і Полтавську губернії[823].

Окремі партизанські загони об'єднувалися в полки і бригади: 1-ша Новомосковська (комбриг М. Нікітін-Макаров) чисельністю близько 3 тис. бійців; 2-га — Катеринославська (комбриг О. Ніколашин (И. Лантух) — 2 тис. бійців; 3-тя — Полтавського району (комбриг З. Покус) — 4 тис. бійців; 4-та — Слов'янського району (комбриг Г. Успенський) — 1,5 тис. бійців; 5-та — Олександрівського району (комбриг Зубенко)[824]. Загалом у південно-східній частині Лівобережжя влітку 1919 р. активно оперувало щонайменше 11 тис. партизанів. Це були добре організовані загони, що взаємодіяли з частинами Червоної армії.

Робітничі партизанські загони Донбасу, якими командували комуністи Н. Ачкасов, М. Карнаухов, І. Чаплін, висаджували мости, руйнували залізничні колії на дільницях Лиман-Святогорськ і Лиман-Яма, пускали під укіс військові ешелони, перешкоджали вивозу вугілля з шахт. Окремі партизанські загони були досить численними. Так, у Краматорському районі діяв загін із 150 бійців, Лисичанському — із 400 чоловік[825].

Значного розмаху набрав партизанський рух на Харківщині. У с. Печеніги повсталі селяни знищили каральний загін білогвардійців. Після цього найактивніша частина повстанців пішла в ліс і продовжувала боротьбу. Партизанські загони оперували в Зміївському, Ізюмському, Куп'янському повітах.

Найбільш масовий повстанський рух виник у південних та східних губерніях України: на Херсонщині зосереджувалося 24 тис. повстанців, на Чорноморському узбережжі — 12 тис, у Катеринославській губернії та Донбасі діяло 45 партизанських загонів загальною чисельністю 35 тис. чоловік[826].

Зростання партизанського руху (сили лише одного штабу Лозово-Синельниківського району перевищували 35 тис. партизанів)[827]вимагало систематичного політичного і оперативно-тактичного керівництва.

З цією метою ЦК КП(б)У постановою від 28 липня створив Військово-революційну раду повстанських радянських військ Лівобережної України і Головний повстанський штаб. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г. Колоса[828].

вернуться

819

Детальніше див.: Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії (Ескізи до історії українського комунізму). — К., 2006. — С. 67–77.

вернуться

820

Історія Української РСР. — Т. 5. — С. 430–431.

вернуться

821

Цит. за: Історія Української РСР. — Т. 5. — С. 432.

вернуться

822

Там само.

вернуться

823

Див.: Супруненко Н. И. Назв. раб. — С. 300–302.

вернуться

824

Там само. — С. 302.

вернуться

825

Там само. — С. 300–301.

вернуться

826

Реєнт О. Нариси з історії Української революції // Історія України. — 2000. - № 29–32. — Серпень. — С. 65.

вернуться

827

Супруненко Н. И. Назв. раб. — С. 304.

вернуться

828

Супруненко Н. И. Назв. раб. — С. 304.