Представницька нарада у Жмеринці широких військових і політичних кіл ще виразніше оголила трагічність ситуації українських армій, проте знову не вказала конкретного виходу з критичного становища.
Тепер вже не лише галицькі, але й більшість наддніпрянських військових визнали необхідність порозуміння з Денікіним. Такі настрої передав у своїй промові командувач армії УНР генерал В. Сальський: «Ми, представники війська, повинні сказати правду. Роля стратегії скінчена. Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабезпечення армії матеріалами… Тепер політика мусить забезпечити армії від фізичного винищення». Звертаючись до урядовців, він наголосив: «Коли ви не дасте їм нічого, то галичани самі підуть на такий крок. Ми мусимо йти на переговори з Денікіним». Цю думку підтримав генерал М. Капустянський та інші військові авторитети і політики.
Учасники наради, згодом історики-мемуаристи, на підставі стенографічних та власних записів досить повно й детально передають перебіг зібрання[875]. Щоправда, зустрічаються й суперечності, зумовлені, можливо, пізнішим переосмисленням подій, які призвели до певних корекцій того, що сталося насправді. Зокрема, О. Доценко стверджує, що виступ генерала В. Сальського підтримав Прем'єр- міністр УНР І. Мазепа, але останній у своєму тритомнику заперечує цей факт і т. ін.
В атмосфері загального пригнічення різким дисонансом виглядало намагання начальника військової канцелярії Диктатора К. Долежаля переконати присутніх, що ситуація не безнадійна, тому не слід впадати у розпач, а, перегрупувавши сили, продовжити боротьбу всіма можливими засобами.
Навіть С. Петлюра вже не виглядав таким впевненим, як раніше. Зокрема, Головний отаман був «особисто не проти порозуміння з Денікіним», але з властивою впертістю продовжував запевняти присутніх, що «пізніше він сам прийде до нас», і тоді переговори будуть вестися, «як рівний з рівним».
Для вирішення нагальних потреб армії С. Петлюра радив провести нові реквізиції серед населення. Попри різні орієнтації та прагнення, учасники цієї історичної наради були приголомшені трагічною перспективою української справи. За висловом Д. Паліїва, ад'ютанта М. Тарнавського, розв'язка залежала «виключно і тільки від часу ворожого наступу… А коли відворот переміниться на панічну втечу, це є питання годин». Галицька армія була неспроможна навіть на організований відступ, бо у такому разі треба було залишити все майно та масу хворих і поранених.
Жмеринська нарада фактично стала останнім представницьким зібранням наддніпрянського та галицького керівництва. Незважаючи на пануючу на ній атмосферу, С. Петлюра домігся відттермінування переговорів з Денікіним, доки не відбудеться зустріч з черговою місією Антанти, яка мала прибути через два дні. До речі, є чимало свідчень, коли різні «місії» служили лише прикриттям для шпигунської та пропагандистської роботи.
Сліпа віра у зовнішню допомогу у черговий раз стала на заваді пошуку шляхів оперативного і ефективного розв'язання нагальних загальнонаціональних проблем, спираючись на внутрішні потенції. Важко навіть пояснити, як Директорія УНР не могла усвідомити, здавалось би, очевидного, не воднораз підтвердженого: самостійна українська держава не входить у плани Антанти, яка, натомість, відстоює цілісність і неподільність Росії. Тверезо мислили, критично оцінювали розрахунки на сприятливий зовнішній чинник лише поокремі особистості. Так, офіцер Є. Бородієвич, який волею долі став дипломатом, на основі ґрунтовного аналізу міжнародної політичної ситуації доводив, що Антанта йшла назустріч зазіханням поляків, Денікіна, Колчака…, «яким давала величезний матеріал». Отже, саме ця сила остаточно зламала й боротьбу українського народу за волю[876].
Продовжуючи самостійну політику, командувач УГА М. Тарнавський, як і обіцяв, 5 листопада 1919 р. направив другу делегацію на чолі з отаманом А. Ерле на поновлення переговорів з Добрармією. Після узгодження зустрічних пропозицій галичан наступного дня був підписаний (з українського боку це зробили майори А. Ерле, О. Лисняк і сотник О. Левицький) протокол договору.
Зважаючи на важливість документа (архівний відбиток оригіналу російською мовою[877], як і його публікація[878], істотно нічим не відрізняються від українського варіанта), варто відтворити його постановляючу частину цілком: «1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської добровольчої армії і віддається в повне розпорядження головного команданта озброєних сил Півдня Росії через команданта військ Новоросійської области.
2. Галицька армія під час перебування під згаданою командою не буде вжита до боротьби проти перебуваючої на фронті армії Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання одводиться її в запілля.
3. Галицьке правительство застановлює часово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться галицьке правительство в Одесу, куди негайно виїде.
4. При вищім штабі галицьких військ будуть приділені представники російської добровольчої команди в цілі вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного, адміністративного та господарського характеру.
5. Цей протокол входить в життя з днем його підписання. Від цього дня галицька армія виповнює всі розпорядження добровольчої команди.
6. Галицька армія починає 25 жовтня (ст. ст.) зосереджуватися в районі Погребище-Липовець.
7. Питання, підняті галицькими представниками, про внутрішнє життя Галицької Армії і права зносин Галицького Правительства з закордонними державами, остаються не вирішеними до часу одержання вияснень від ген. Денікіна. В тій цілі галицька делегація, виділивши одного представника для вручення цього протоколу Начальній Команді Галицької Армії, висилає двох других представників в Одесу, в штаб військ Новоросійської области.
8. Для улекшення взаємних зносин обов'язуються обидві сторони вже зараз перевести спільну телеграфну звязь по Морзе, причім, лінію до місцевости Липовці установлюють добровольці, а дальше до Винниці Галичане»[879].
Прем'єр уряду УНР І. Мазепа лаконічно констатує з приводу угоди: «Зміст договору був страшний»[880].
Як факт укладення договору, так і його сутність безліч разів ставали предметом аналізу й суперечок істориків. Відтворюються мало не погодинно всі деталі (хто, куди, коли поїхав, кого не дочекались, кому не повідомили, чому і т. ін.), аналізується поведінка політичного і військового керівництва на практично безперервних нарадах, установлюється ступінь їхньої щирості тощо. З максимальною повнотою, в усіх деталях це зроблено в новітньому дослідженні М. Ковальчука[881]. Однак за чинними подробицями на другий план часто відступає сутність того, що сталося.
Від поверхового погляду на проблему намагається відійти М. Шаповал. Він вважає за потрібне з'ясувати, наскільки об'єктивними, обґрунтованими є поширені твердження, що за тих умов «іншого виходу не було».
Вчений і політик аналізує, зокрема, промови на урядовій нараді в Жмеринці 4 листопада 1919 р. за участю С. Петлюри, І. Мазепи, Є. Петрушевича, А. Макаренка та інших політичних і військових діячів. Він окремо зупиняється на заяві генерала В. Сальського: «Армія перебуває в неможливому оперативному становищі. 5 денікінських дивізій вийшли в тил, і галичане не хотять іти на прорив. Ми тут боліємо душею… на фронті кров проливається, але де-ж населення? Воно до цього часу називає нас «петлюрівцями», а галичан «австріяками»; активно ніхто не допомагає. Причина наших неуспіхів полягає в тому, що ми не маємо сталого контакту і організованого звязку з народом, який сам, иноді цілком самостійно і незалежно від нас, партизанкою провадить боротьбу проти своїх ворогів. А якби ми, вийшовши з народу, та в народ і пішли — усі разом — і військо, і правительство — і разом з ним працювали, щоб він нас розпізнав і не вважав чужими для себе, то тоді-б народ був би більше чулим до потреб нашої армії і сам прийшов би активно їй на допомогу»[882].
875
Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті (причини до трагедії УГА на Великій Україні). // Нове життя. — Київ-Львів, 1921. — С. 78–83.