М. Шаповал наголошує на тому, що ці вірні, але надто запізнілі зізнання належать командуючому Української армії (військовому міністру. — В. С.). Взявши їх за ключові, історик веде далі: «… Але всякий може спитати: як-же це сталось, що ви згубили звязок з народом? Чому це вже вас називають «петлюрівцями», а не революційним військом українських трудових мас? Та-ж вся Україна встала в листопаді 1918 р. на ноги під гаслом УНР і трудової влади, а тепер у вас вже нема контакту з народом? Чому-ж це сам народ повстає проти більшовиків, але разом з тим не підтримує вас, іде шляхом, од вас незалежним? А хіба не ви в липні місяці зрадили повстанців, які йшли під проводом с-рів і незалежних соціял-демократів і під гаслом української селянсько-робітничої радянської влади проти Москви? Повстанці ці, пам'ятаючи на деклярацію Директорії 26 грудня, думали, що ви стоїте за трудову владу, а ви зрадницьки і коварно арештували їх, а героя-повстанця Діяченка вбили. Ви прокламували замісць трудової влади, гасла якої вживали лицемірно майже 10 місяців, буржуазний парляментарізм, цеб-то від союзу з селянством і робітництвом перейшли вже одверто на бік буржуазії, як поклонники Антанти, як людей, що шукають союзу з польською шляхтою або з російсько-денікінськими монархістами»1.
Аналізуючи один за одним факти безупинної еволюції керівництва УНР протягом 1919 р. вправо, все далі й далі від народних інтересів, М. Шаповал висновує: «Одкинувши від себе революційний народ, ви вже тепер дивуєтесь, чому він одвернувся од вас, чому Повстанський Штаб відкликав 18 липня повстання, бо він вибрав між двома лихами на той час менше — большевиків, з якими уже пішла партія с-рів-боротьбистів. Туди пішли революційні незалежні соціял-демократи і частина с-рів. Цей факт рішив вашу долю: народ думкою пішов за ними, за революційними українськими партіями, а не за вами, союзниками буржуазії. Ті члени Директорії, що підписували ще недавно деклярацію 26 грудня про владу трудового люду (Петлюра, Швець, А. Макаренко, Андрієвський), вони-ж підписали деклярацію про орієнтацію на буржуазію. Петлюра від їх імени посилав місії до Варшави (в серпні), він на нарадах вже тепер висловився за переговори з Денікіним (через місяць після оповіщення йому війни!), але галицька начальна команда перебігла йому дорогу, знаючи, що денікінці з наддніпрянцями говорити не будуть, і заключили таємно 5 листопаду договір.
Ось до чого докотилися ті, що залишились без народу, ті, що відкинули в липні програму української революції»[883].
Звертаючись, нарешті, до логіки діячів, які вважали, що відсутність народної підтримки слід компенсувати союзом з великодержавником, монархістом А. Денікіним, один із колишніх лідерів УПСР з крайнім осудом заявляє: «Це була своєрідна, кримінальна логіка: коли вже народ нас покинув, то покинемо і ми його та підемо до Денікіна»3.
Очевидно, що зрада в командуванні Галицької армії визрівала ще з літа, з пропаганди А. Лівицьким та О. Назаруком курсу на союз з білогвардійцями. До всіх нарад, на яких ще тільки розглядались питання про можливість договору з Добровольчою армією обох українських армій (і Наддніпрянської, і Галицької), командування останньої вже з 1 листопада 1919 р. не виконувало жодних розпоряджень Головного штабу і тому денікінці оточили частини УГА, позбавивши її можливості пересуватись спільно з наддніпрянцями.
«Ця зрада нанесла останній і найдужчий удар урядові УНР і взагалі Українській революції, показавши перед народом жахливе обличчя буржуазної реакції, - зазначає М. Шаповал. — По суті вже все було скінчене. Дух упав. Наддніпрянська армія почала спішно відступати під натиском денікінської армії. Переляк, образа, жаль, гнів термосили груди всім чесним революціонерам і борцям за визволення України, що були в обох нещасних арміях, але що могли вдіяти ці кращі люде? Вони відходили від боротьби, вони йшли під большевицьку окупацію. Сили українські розпадалися, революційна частина військ і урядових установ почула себе морально знищеною в гнилих дрібно-буржуазних осередках»1.
І. Мазепа вважає, що командування Галицької армії пішло на контакт з денікінцями без згоди Є. Петрушевича. Останній на такий крок військових взагалі скоріше за все не чекав[884].
Договір УГА з Денікіним був зовсім не випадковим і не був наслідком тільки становища УНР на початку листопада 1919 р. Зокрема, М. Шаповал нагадує такі факти. Ще 25 серпня команування Галицької армії видало в своїх корпусах інформаційно-політичний наказ, в якому говорилося: «… ген. Денікін не є вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має 75 % таких же українців, як і ви, які йдуть до одної ціли — визволення свого народу від большевиків. Не маєте виступати вороже проти армії ген. Денікіна»[885].
29 серпня 1919 р. на станції Ольшани було укладено таємну угоду між денікінцями й представниками галицького командування «про розподіл впливів у Києві»[886].
Наведені документи — не тільки додаткові аргументи для розуміння суті київських подій у кінці серпня, але й цілком логічні ланки ланцюга кроків до кінцевої зради на початку листопада 1919 р.
Не лише почуття здивування, а й гострого осуду викликає у М. Шаповала момент підписання галичанами капітулянтської угоди. «Стратегічний і політичний розум галицької команди і буржуазної інтелігенції виявився, як бачите, в усій наготі… Коли підписали свій зрадницький договір, то вже большевики по всьому фронту гнали денікінців. А Петлюра і Петрушевич в цей час прийшли до переконання, що порятунок — в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком перебігла дорогу Петлюрі, заключила договір, цим видала
Денікінові армію УНР на знищення, і денікінці захопили Правобережну Україну, хоч тим часом відступали на півночі перед наступом большевиків»[887]. Зрозуміло, що прояви емоцій при реакції на цей договір (сльози Є. Петрушевича, різні посадові зміщення, розслідування тощо), хоч які вони є цікаві самі по собі, змінити нічого в катастрофічній ситуації не могли[888].
М. Шаповал вважає, що Начальна команда УГА зрадила й Наддніпрянську, й власну армії, а головне — саму ідею визволення України. «Хіба галицька команда могла вже так зважувати всі інтереси всього українського народу? — запитує автор серйозного історичного твору, і відповідає, - Провід армії складався зі старих австрійських слуг Франца-Иосифа, як українців, так німців, які думали не по- народньому, не революційно: вони були чужі народові. В тім часі між вищими начальниками галицької армії миготять імена генералів і полковників: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф, Ціріц, Долєжаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці «українці» в укр. визвольній армії? Як у Петлюри, так і в Петрушевича була манія набирати «фаховців» вищих офіцерів бувш. Російської і австрійської армій, і це клало тавро смерти на визвольний революційний дух козацтва і молодшого старшинства. Революційні армї були під проводом ворогів революції — в тім трагедія отих часів, нещастя героїв — козаків і чесних революційних старшин»[889].
Договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією призвів до повного краху українського фронту, воєнної катастрофи, непоправного лиха. І яка б кількість аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення тяжкого, безвихідного стану, в якому опинилась УГА, скільки б вони не твердили про прагнення зберегти військові сили задля високої перспективи — неминучої прийдешньої боротьби за українську державність, про підступні інтриги міжнародної дипломатії, всі ці пояснення не здатні навіть пом'якшити загальний висновок: ситуація ускладнилася до краю, договір про союз з А. Денікіним спричинив розгубленість, навіть шок, серед проводу Української революції.
Мабуть, важко віднайти скільки-небудь переконливі однозначні тлумачення таких подій, як здійснені поспіхом спроби спільного військового командування підписати нову угоду з А. Денікіним замість сепаратної, намагання Є. Петрушевича переукласти договір іншою галицькою делегацією, але вже з його санкції, організація «суду» над винуватцями здачі Києва білогвардійцям 31 серпня 1919 р., проведення перманентних нарад про пошуки шляхів виходу з кризи тощо4.