15 листопада 1919 р. з'явилася наступна постанова Директорії: «З огляду на виїзд за кордон по державних справах членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця, Директорія ухвалила:
1) На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів.
2) На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на ґрунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу»[911].
За оцінкою М. Шаповала, постанова стала тим документом, «яким Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство… Директорія перестала існувати і формально розпочалася «петлюрівщина», яка фактично почалася раніш»[912].
Взагалі, 15 листопада 1919 р. стало помітною віхою в історії Української революції. В цей день, за саркастичною оцінкою того ж таки М. Шаповала, «разом з Директорією сконала і галицька диктатура. Петрушевич заявив своїм людям на нараді: «Я особисто за тим, аби наша армія переходила до Денікіна, бо це є конечність. На щось инше надії нема»… Вночі він виїхав до румунського кордону і далі помандрував зі своїми прибічниками до Відня, до старої милої обстанови, де так гарно колись роблено політику»[913]. Галицька залога тієї самої ночі вирушила на з'єднання з частинами УГА. 17 листопада 1919 р. і С. Петлюра з урядом та військами залишили Кам'янець, який вже облягло польське військо.
Галицькі частини простували на схід до А. Денікіна, а наддніпрянські відступали зі сходу на Волинь. С. Петлюра, уряд і військові частини, що виїхали з Кам'янця, прибули до Проскурова, а звідти рушили на Старокостянтинів. Але шлях їм перетнула «Пашківська республіка», тобто селянство Пашківської волості напало на державні потяги й пограбувало їх, особливо ж вагони з державним скарбом. Після переговорів з селянами рушили в напрямі Чорний Острів-Волочиськ, де вже перебували поляки, з якими порозуміння не було. Військове міністерство та Генеральний штаб з майном, архівами, грошима поїхали на Гусятин, але там поляки всіх роззброїли, гроші, майно й архіви конфіскували. Біля Проскурова було розбито вагони з майном і державним скарбом. Грабували тоді вже всі, хто не лінувався.
Загинуло безліч документів, які б могли пролити чимало світла на незрозумілі й посьогодні моменти Української революції.
З великим болем змушений констатувати невблаганні реалії один із зачинателів другого етапу національно-демократичної революції М. Шаповал: «Славно почалась і розвинулась Велика Українська Революція 16 листопаду 1918 року, але вже через рік, рівнож 16 листопаду 1919 року українська влада передала добровільно свою останню столицю Кам'янець-Подільський польській шляхті, що зі своїми прапорами вступила на попілище української революції. Безславно скінчила свої дні Директорія і останній млявий, хиткий уряд УНР і уряд ЗУНР.
Дрібно-буржуазний, реакційний націоналізм вилазив з кожної шпари, затопляв урядові установи і команду військ, органи революції поступово були знищені, знищена УНР, а натомісць розпана- шилась петлюрівщина»[914].
Звичайно, невтішний результат був зумовлений дією великої кількості чинників, з яких М. Шаповал визначає такі: «Большевицька Москва, наступаючи на Україну, підживлювала українську дрібнобуржуазну реакцію, яка разом з Антантою зіпхнула перший революційний уряд з позиції, випхала Винниченка з Директорії. Уряд Остапенка був першим виявом дрібної буржуазії на українській сцені, потім прийшла українська Керенщина під проводом соціял-демократів (уряди Мартоса і Мазепи), які зреклись від засад, оповіщених революцією, відштовхнули революційну українську радянську демократію і боролись за буржуазну коаліцію. Буржуазна коаліція привела до перемоги реакції, що вперлась лобом в денікінщину»[915].
С. Петлюра, І. Мазепа, урядовці, українські військовики переїжджали з місця на місце, однак скрізь потрапляли лише в нову та нову скруту. Так було і в Гречанах, і в Проскурові[916].
На настрої, вибір лінії поведінки в той час дуже вплинув польський емісар Чарноцький. Про його діяльність можна судити зі спогадів І. Мазепи: «… В моїй присутності Чарноцький зробив доповідь Петлюрі, зміст якої був приблизно такий. Ми, поляки, вас не ліквідуємо, хоч цього домагається Антанта. Ховаючи від держав Антанти своє прихильне до вас відношення, ми примушені йти на такі умови перемиря з вами, якими є останні, щоб показати, що ми на вас насідаємо. Тому про порозуміння з нами не турбуйтеся — все буде. Умови мира будуть остаточно встановлені через шість тижнів, коли Пілсудський взагалі має вирішити справу цілої Росії. Мусите продержатися цих кілька тижнів. Пілсудський обіцяв допомогти вам всім, чим тільки може.
Продовжуючи свої інформації, Чарноцький сказав, що польське командування згоджується зайняти лінію Камя'нець-Проскурів з тим, що наше військо може розташуватися в районі Проскурів- Шепетівка-Чуднів. Крім того, нам забезпечувався вільний транзит по лінії Шепетівка-Новоград-Волинський(Звягель) — Коростень-Житомир. З большевиками, казав Чарноцький, заключайте покищо тільки військовий союз. Денікін гине. При зустрічі з польським військом він битися не буде. Тільки заявить протест з приводу того, що поляки зайняли Волинь і Поділля, і на тому кінець. Мусите підтримувати контакт з Румунією.
…Але скоро виявилося, що всі ці солодкі слова Чарноцького були нещирі. В кожному разі вони обійшлися нам дуже дорого»[917].
Хоч І. Мазепа і не акцентує уваги, проте не можна не помітити, що українському керівництву в реалізації накреслюваних планів весь час заважали: саботажем — залізничники, повстаннями — селяни, диверсіями — денікінці. Чергові зауваження, що перешкоди чинили «переважно неукраїнські елементи, в руках яких фактично перебували майже всі організаційно-технічні засоби нашої боротьби»[918], сприймаються скоріше як незграбні спроби не стільки прояснити ситуацію, скільки бодай щось сказати, навіть таке, чому сам автор, очевидно, не вірить.
Довірившись польському зв'язковому Чарноцькому, український уряд, С. Петлюра заїхали врешті-решт до Чорного Острова й опинились у безвиході. Польські військові частини відступали за Збруч, а український фронт фактично вже не існував. «Після короткого засідання ради міністрів з участю Петлюри вирішено негайно кинути вагони і, скоротивши урядовий аппарат до мінімума, переїзджати автами та кіньми на Старокостянтинів, — пише І. Мазепа. — Уряд скорочено до пяти осіб: Мазепа, Черкаський, Шрамченко, Безпалко і Красний. Одночасно Петлюра видав наказ армії, щоб всі частини скупчувались в Старокостянтинові і відходили в напрямі на Шепетівку. Щодо штабу армії було наказано: всім, хто бажає, вирушити походом з армією, решту розформувати.
Петлюра того ж дня відїхав автом на Старокостянтинів. Майже всі урядовці і штабові старшини, між ними ст. Сінклер, полк. Капустянський і начальник постачання Бондарівський, під загальним керуванням товариша міністра внутрішніх справ П. Христюка і товариша міністра освіти Н. Григорієва, виїхали до Волочиська і далі в Польщу. Останніми на другий день покинули Війтівці члени уряду і коло 30 чоловік урядовців, які автами і кіньми помандрували на Старокостянтинів. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено»[919].
Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці потрапили у пастку, С. Петлюра, уряд зрозуміли, що треба шукати шляхи збереження військових частин, які ще намагалися віднайти місце, куди можна було б відступити й, перегрупувавшись, відпочивши, відновити боєздатність.