Всупереч союзницьким домовленостям через різке погіршення ситуації командування Добрармії було змушене кинути галицькі частини на протибільшовицький фронт. 4 грудня 1919 р. Начальна команда спрямувала на Бердичів I корпус УГА, в якому залишилося лише 660 вояків.
Подавши рапорт про небоєздатність цього підрозділу, його командант, полковник Шаманек, пішов у відставку. Тому галицький корпус підпорядкували групі денікінського полковника Зеленецького. Ціною великих втрат їй вдалося закріпитися на бердичівській міській залізничній станції. Все місто можна було захопити лише за умови додаткових частин, але вони не надійшли[938].
Через чотири дні внаслідок бойових втрат, а, головно, дезертирства, особовий склад I корпусу зменшився удвічі. Таким чином, дві його бригади фактично припинили існування, тому виникло питання про остаточне розформування корпусу. Зважаючи на цей сумний досвід, а також жалюгідний стан інших частин УГА, стало зрозумілим, що їхнє направлення на фронт не має жодного сенсу, бо є зарані програшним.
Небезпеці повної катастрофи Української Галицької армії вже не міг запобігти і загальний відступ Добровольчої армії, який розпочався 23 грудня 1919 р. Галицькі війська отримали наказ прикривати Вінницю, а після зосередження в районі Жмеринка-Вапнярка мали передислокуватися на південь, до Бірзули. Цей відхід став одним з найтрагічніших в історії УГА і фактично останньою оперативно- тактичною операцією, яку вона провела як цілісна військова формація. Відступ не міг бути здійснений залізничним транспортом, де, зокрема, через корупцію ціна на один вагон досягала 60 тис. крб., а за право отримати потяги точилися конфлікти з денікінцями. Перевозити артилерію, майно, піхоту ґрунтовими дорогами було надзвичайно важко[939].
У найжахливішому становищі опинилися хворі галичани, що під загрозою зброї відмовлялися відступати разом з денікінцями. Багато з них змушені були залишитися серед місцевого населення. Таку ситуацію С. Шухевич порівнював зі «станом того нещасного роз- битка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні і безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль»[940]. Численні мемуаристи досить яскраво зобразили те трагічне явище. Зокрема, Є. Бородієвич відзначав, що «стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляли, але на підводи треба було взяти і харчі, і саперське знаряддя». За його твердженням тоді в дорозі загинуло до 50 % особового складу УГА[941]. Нерідкими були факти, коли у запасних вагонах виявляли повно замерзлих трупів. Так, лише випадок врятував життя 14 бідолахам з ампутованими руками чи ногами, які кілька днів просиділи в запломбованому вагоні на станції Крижопіль[942].
Назва історико-публіцистичного твору «Поїзд мерців», що був написаний учасником подій, відомим письменником Юрієм Шкрумеляком, влучно передає містерію цього «відступу-похорону»: «Срільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце… Лунає наказ: «Виносити мерців!… Списати по картці ім'я, назву, ступінь!…» Командант дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом…»[943].
Виснаження сил і нелюдські умови існування не могли не позначитися на морально-психологічному стані галицького вояцтва.
Це, з одного боку, проявилося в посиленні впливів денікінської пропаганди, коли стрільці починали мимоволі піддаватися закликам вступати до Добровольчої армії. В поширюваних з цього приводу чисельних листівках і відозвах запевнялося, що «лише в ній» кожен може «свободно жити, як вільна людина», або виїхати до Галичини[944]. Водночас, денікінське командування намагалося всіляко переконати українське населення та різні дипломатичні місії, що приєднана УГА сумлінно виконує його накази і знаходиться у високому бойовому стані.
З іншого боку, переконуючи в неможливості воювати під гаслами «єдиної та неділимої», Голова Директорії і Головний отаман С. Петлюра та командувач військами УНР М. Омелянович-Павленко у своїх зверненнях закликали вступати до регулярних і повстанських військ, що діяли в Наддніпрянщині. Опинившись у черговій «змові орієнтацій», стрільці почали вливатися до загонів різних отаманів, які потребували фахових сил.
Посилювався і вплив більшовицької агітації, яка вміло використовувала гасла відновлення української державності. Так, 26 листопада 1919 р. московське радіо повідомляло, нібито 2 тис. галичан вже перейшли на бік Червоної армії, хоча за даними Начальної Команди таких осіб могло бути лише кілька десятків[945]. У виданому 2 грудня 1919 р. наркомом військових і морських справ Л. Троцьким наказі зазначалося, що радянські війська, що наступають, мають завдання «не поневолити Україну, але визволити її». Цей документ запевняв, що «Незалежна вільна Радянська Україна» буде вирішувати «сама, як вона повинна жити з Радянською Росією»[946]. Поширення таких ідей серед стрілецтва готувало підґрунтя для наступного союзу між УГА і Червоною армією.
За таких військово-політичних умов нова хвиля дезертирства досягла небачених розмірів. Вона неухильно зростала, починаючи з моменту укладення договору з Добрармією, і досягла апогею, коли галицькі частини кинули на протибільшовицький фронт. З'явилися і нові риси: якщо раніше з війська втікали поодинці або удвох, то тепер бойові лави почали залишати цілими групами. Так, наприклад, в ніч перед згадуваним наступом групи В. Зелінського (4 грудня) з I корпусу втекло 19 підстаршин і 72 стрільці, які захопили із собою кулемети, 19 коней та інше майно. За короткий час перебування цієї частини на фронті її становище погіршилося катастрофічно. У звіті за 18 грудня зазначалося, що через моральний стан і настрій корпусу та «перенасиченість» району його розташування «всякого роду агітацією» втеча з війська сягнула небувалих масштабів[947].
Версії та гіпотези, що висуваються «заднім числом» як альтернативні скоєному командуванням УГА (а їх чимало), гадається, всерйоз сприймати не варто. По-перше, — що сталося — те сталося, колесо історії назад не повернути і не перевірити можливості реалізації інших варіантів розвитку подій. По-друге, неупереджений аналіз ситуації доводить, що обнадійливих, реальних альтернатив вона в собі об'єктивно просто не несла. І все ж, мабуть, більше з морально-ідеологічного боку однозначно оцінити договір між УГА і денікінцями непросто, швидше за все — неможливо.
Українське командування розуміло, що Добровольча армія з кожним днем дедалі перетворюється на «живий труп». Однак воно, водночас, також усвідомлювало, що, падаючи, цей «труп» може розчавити Галицьку армію.
Під тиском більшовиків добровольці відступали через український фронт, де знекровлені тифом галицькі частини були нездатні на будь-яку протидію. Якби вони спромоглися протриматися хоча б шість-сім тижнів, то потреба у галицько-денікінському союзі відпадала б сама собою. Проте не було впевненості, що за цей час вони не будуть повністю розтрощені, загинуть.
Історики дають різні оцінки союзу між Галицькою армією і А. Денікіним, кваліфікуючи його навіть «поворотною подією нової української історії»[948]. Важливо підкреслити, що М. Тарнавський та Начальна команда УГА від самого початку розглядали союз з добровольцями як вимушений крок і тимчасовий маневр. Вони вважали своїм головним завданням будь-якою ціною зберегти армію для подальших змагань за українську державність і, насамперед, у боротьбі проти Польщі за звільнення Східної Галичини. Ціною величезних зусиль та неймовірних втрат, у тому числі і моральних, поставлену мету у той конкретний момент бодай частково було досягнуто[949]. Однак ніяк не можна скидати з рахунку й того, що перехід Української Галицької армії у табір денікінців остаточно розбив соборницький фронт українства, наніс непоправного удару по соборницькому процесу взагалі, привів навіть до формальної денонсації Акта злуки від 22 січня 1919 р.[950].
938
Див.: Левицький О. Назв. праця. — С. 179; Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. — С. 124, 126, 132, 140, 143.