П. Христюк припускає, що, вірогідно, так би й сталося. Проте він не може втриматися на одній позиції, коли аналізує війну між Радянською Росією й УНР. В одному місці він пише, що ініціаторами й організаторами боротьби проти Директорії були «руські комуністи в Україні, а вели її трудящі республіки»; в іншому — спростовуючи аргументи Москви в «дипльоматичній телеграфічній суперечці» (січень 1919 р.), намагається довести, що справжню війну вела РСФРР, а більшовики України виконували роль якщо не прикриття, то агентів РКП(б).
Слід визнати, що досить непросто пояснити суть нового конфлікту між Радянською Росією і УНР. Поверховий підхід до складної і суперечливої проблеми (він посилено продукується й досі) полягає у тому, що вся провина беззастережно покладається на більшовиків, РСФРР. Допоміжний чинник — КП(б)У, яка подається як організація російських комуністів в Україні, та ще російський (руський) або ж зросійщений пролетаріат.
Безпосередні учасники Української революції, її провідники в оцінці тогочасних подій, хоч і особливо болісно реагували на поразки від радянської влади, та все ж намагалися бути всебічними, ґрунтовними, об'єктивними.
П. Христюк, порівнюючи політичний курс більшовиків і Директорії, робить висновок, що антирадянською політикою, репресіями проти рад, що нерідко виникали ініціативним порядком, ставали дійсним витвором народних мас, а також антиробітничими й антиселянськими заходами провідники українського руху об'єктивно виводили УНР на ворожі щодо РСФРР і власних трудящих позиції. Водночас керівництво радянської Росії він також звинувачує у великодержавницькому курсі, що маскувався ідеями спільної, інтернаціональної боротьби проти об'єднаних сил контрреволюції.
П. Христюк вважає, що політика нейтралітету, якої намагалася дотримуватися Директорія, не могла сприйматися більшовицьким урядом Росії, оскільки найкоротший шлях до прямого протиборства з авангардом світового імперіалізму — Антантою, що, в свою чергу, висувала на вістря війни з соціалізмом білогвардійщину, лежав через Україну. Додаткові ж сприятливі для УНР перспективи вимальовувалися у разі відновлення в Україні радянської влади.
Вважаючи, що Україна на початок 1919 р. опинилася «між молотом і ковадлом», І. Мазепа намагається аргументувати закономірність вибору українським керівництвом орієнтації на Антанту. Розуміючи, що власних сил для відсічі більшовицькому наступові замало, потрібно було шукати надійного союзника. «Одеський десант» сприймався як «початок поважно задуманого Антантою плану боротьби з большевицькою владою».
Про реальні сили, якими диспонували інтервенти, тоді відомостей не було, та й ніхто не міг сподіватися, як швидко обернеться та кампанія катастрофою. Всьому ж «культурному світові» намагалися довести, що українці — не більшовики, і розраховували, що «тоді українська справа знайде для себе більш прихильне відношення на міжнародному полі»[61].
Основні політичні колізії тим часом розвивалися в Києві, де Директорія й Рада Народних Міністрів відчайдушно силкувалися опанувати ситуацію. Досягти цього за умови неухильного «полівіння» низів і одночасного «поправіння» верхів було непросто. Адекватної становищу лінії поведінки ніхто не міг запропонувати. Наочною ілюстрацією до цього стала державна нарада 16 січня 1919 р. Крім членів Директорії й уряду в нараді брали участь представники УПСР, УСДРП, соціалістів-самостійників, Селянської спілки й Січових стрільців.
Відкриваючи нараду, В. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан республіки, Директорія, не чекаючи поки розпочнеться Трудовий Конгрес, визнала за необхідне вислухати думку представників ширшого українського громадянства щодо подальшого ведення революційної боротьби. Він зазначив, що серед українського суспільства побутує три напрями, а саме: за продовження попередньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову. Отже, бажано обмінятись думками й виробити якусь спільну лінію[62].
Представники Стрілецької ради О. Назарук і Ю. Чайковський зажадали передати всю владу в республіці «тріумвіратові»: січовим старшинам Є. Коновальцеві й А. Мельникові та С. Петлюрі. Це мала бути військова диктатура, насправді ж то була б диктатура корпусу Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем. Однак пропозицію січовиків було відхилено. Обурений домаганнями січовиків, представник Селянської спілки О. Янко заявив, що, коли взагалі заходить мова про диктатуру, то серйозно можна було б говорити лише про диктатуру трудового селянства, конкретно — Центрального комітету Селянської спілки й Всеукраїнської ради селянських депутатів. Осадний корпус Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем за такої ситуації міг би перебрати на себе функції, які виконують у московських більшовиків латиські та китайські військові частини.
Представник УПСР М. Шаповал обстоював радянський устрій і вимагав передати державну владу майбутньому Трудовому конгресові. Ліве («незалежницьке») крило УСДРП виявило солідарність з УПСР. Натомість, праве крило УСДРП більше схилялося до диктатури (але не січовиків); речники цього крила висловилися за обмеження прав майбутнього конгресу дорадчими функціями і за «мілітарізацію державного устрою на час війни». Соціалісти-само- стійники виступили за диктатуру Директорії. Розлад був повний. Справу вирішила Стрілецька рада: її промовці наприкінці наради заявили, що все має залишитись по-старому[63].
Паралельно з підготовкою Трудового конгресу України тривав процес об'єднання двох гілок українського народу, двох етнічних українських територій.
Звісно, на його ході позначався несприятливий перебіг воєнних дій. Так, провід Західно-Української Народної Республіки, не встигнувши ратифікувати Передвступний договір у Фастові, змушений був переїхати зі Львова спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова. Саме там, 3 січня 1919 р., на першому ж засіданні УНРади була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, — зазначалося в ній, — виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.
Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.
До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган»[64].
Оцінюючи цей документ, президент УНРади Є. Петрушевич, зокрема, зазначив: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з'єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе дух і скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе». З нагоди ухвалення історичного документа УНРаду гаряче привітали представник УНР Р. Трохименко і представник Закарпаття С. Клочурак, які брали участь у засіданні. Останній, зокрема, наголосив на тому, «щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані»[65].
Під впливом ухвали УНРади про злуку в багатьох містах і селах ЗУНР відбулися велелюдні урочистості, на яких західні українці принципово висловили свою волю щодо об'єднання українських земель. Зокрема, 12 січня 1919 р. таке свято відбулося в Товмачі, 14 — в Чорткові, 20 — в Дрогобичі. На святі в Заліщиках, що відбулося 12 січня, присутні одноголосно ухвалили на відзнаку свята об'єднання республік назвати найкращу вулицю іменем 3-го січня.
65
Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис історії суспільно-політичного руху (ХІХ ст. — 1939 р.). - Івано-Франківськ, 1993. — С. 142.