Зволікання ж з конкретними діями оберталися очевидними втратами. В умовах спішного відступу з Правобережжя денікінців і явної перевтоми Червоної армії, що просто не встигала через брак сил займати великі території, для українських армій виникли сприятливі обставини, які давали змогу реально сподіватися на оволодіння ситуацією. Нагальним завданням стало відновлення регулярного фронту. Однак цього не сталося. Навпаки, події почали розвиватися майже за законами детективного жанру. Командування УГА поділилося на три табори: прихильників об'єднання українських армій, прихильників союзу з А. Денікіним і прихильників укладення угоди з більшовиками. У районах, що звільнялися від денікінців, поширювалися радянофільські тенденції, уособлювані, крім більшовиків, боротьбистами. Природно, ніякої координації дій не могло бути, а сепаратні ініціативи кожного дня вносили істотні зміни у взаємовідносини, позначалися на перспективі розв'язання щонайважливішого питання військового будівництва. Уряд жодної можливості вплинути на безконтрольний, непередбачуваний процес не мав, хоча мало не щодня на різних нарадах (склад їх так само без кінця змінювався) обговорював армійські новини, намагаючись реагувати на них відповідними постановами. Втім, і останні виробити вдавалося далеко не завжди.
Тимчасом на тлі загальної невизначеності та чергового ускладнення внутрішньої і зовнішньої ситуації партійно-політична боротьба навколо УГА дедалі загострювалася. Це, насамперед, знайшло прояв у посиленні намагань різних політичних сил використати її військовий потенціал у своїх інтересах. За ідейним духом, що панував серед галицьких офіцерів і стрільців, найближче до них стояли наддніпрянські «боротьбисти».
На відміну від РКП(б) і КП(б)У, які дотримувались інтернаціоналістських засад у політиці, радикальна частина колишніх українських есерів, незважаючи на статус урядової партії (її представники входили до Ради народних комісарів УСРР) і комуністичну орієнтацію (з серпня 1919 р. вона офіційно іменувалася Українська комуністична партія(боротьбистів)), поставала як послідовний захисник української самостійності і на цій основі офіційно відкрито конфронтувала з більшовиками, відверто їх викривала. «Боротьбисти» мали свої повстанські загони та збиралися об'єднати їх у червону українську армію, тому залучення нв їх бік УГА мало певну перспективу. Лідер російських лівих есерів О. Власов, своєю чергою, запевняв про особливу прихильність своєї партії до галицького вояцтва та висував проекти можливого союзу з ним. Анархісти також виношували плани приєднання до них частин УГА.
Проте загальна військово-політична ситуація зумовлювала посилення в Галицькій армії пробільшовицьких орієнтацій, що, врешті, спричинило розкол армії. В другій половині грудня 1919 р. колегія галицьких офіцерів увійшла в тісні зв'язки із головою підпільного Подільського губпарткому КП(б)У А. Хвилею. В ході проведених переговорів вона, по суті, стала на регіоналістську платформу, відмовившись від перспектив боротьби соборницьким фронтом. Ідеологічний аспект проблеми зводився до того, що УГА як екстериторіальна військова формація, безпосередньо не зацікавлена (нейтральна) у розвитку політичних подій у Наддніпрянській Україні. Після відновлення боєздатності вона мала стати надійним союзником Червоної армії та разом з нею визволити Галичину від польських займанців[958].
Тяжіння частини галицьких офіцерів до союзу з більшовиками посилювалося із відходом Дієвої армії УНР від місця розташування УГА. Зважаючи на це, І. Мазепа в листі до М. Омеляновича-Павленка писав, що військо «ні в якому разі не може розпустити себе», а має «твердо стояти на позиції української самостійності». Підкреслюючи, що більшовики приваблюють галичан обіцянками негайного походу на Польщу, прем'єр пропонував прискорити проведення українськими арміями спільних бойових операцій[959]. Між Дієвою і Галицькою арміями підтримувалися постійні зв'язки через кур'єрів. В одній із останніх депеш, яку штаб армії УНР у кінці грудня 1919 р. надіслав до Начальної Команди УГА, відзначалося, що «з цілком зрозумілих причин злука не може відбутися в скорому часі». В ній констатувалося продовження практики, коли уряд нав'язує військовим не завжди виважені рішення, а також висловлювалася стурбованість з приводу поглиблення в УГА пробільшовицьких настроїв. Відтак наддніпрянці пропонували створити спільний військовий орган як перший крок до реалізації договору від 24 грудня 1919 р.[960]. Отже, на критичній стадії Української революції, коли наддніпрянські та галицькі політичні кола фактично припинили пошуки шляхів до згуртування національних сил, саме армія ще деякий час продовжувала виступати чинником відновлення боротьби соборницьким фронтом. Але ці тенденції були серйозно підірвані, коли напередодні нового 1920 р. Начальна Команда УГА залишила Вінницю і разом із добровольчими частинами подалася на Південь. Згідно з проведеним пізніше обліком, у місті було залишено 8743 хворих стрільців, а разом із вояками, що повинні були ними опікуватися, та цивільними всього тут перебувало близько 15 тис. галичан[961].
Доступні різного роду джерельні матеріали дозволяють стверджувати, що командування УГА свідомо залишило у Вінниці про- більшовицьки налаштованих офіцерів (серед них були і члени колегії), щоб шляхом компромісів вони могли рятували небоєздатне вояцтво. Саме ці офіцери, вже фактично непідконтрольні Начальній команді, за підтримки А. Хвилі утворили у Вінниці т. зв. Революційний комітет Української Галицької армії, який в історичній літературі став відомим під назвою «Вінницький ревком». До його складу ввійшли Г. Давид (голова), Н. Гірняк (заступник голови), І. Курах, С. Шухевич, А. Музичка, В. Чайківський, М. Угрин-Безгрішний та інші впливові діячі. Ревком відразу підпорядкував собі розташовані в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Немирів галицькі військові частини і бази.
Після інтенсивних переговорів у новорічну ніч 1920 р. Вінницький ревком та представники місцевих комуністичної, лівоесерівської та боротьбистської організацій підписали «союзний договір».
Згідно з його умовами Українська Галицька армія мала припинити відступ, розірвати союз із А. Денікіним та проголосити себе Червоною українською галицькою армією (ЧУГА). Викладені у цьому документі умови, крім одного принципово нового — партійно- політичного моменту, за характером формулювань виразно перегукувалися із положеннями відомої зятьківської конвенції. Зокрема, у ньому стверджувалося:
— ЧУГА зберігає стару форму внутрішньої організації та своє майно;
— після видужання хворих стрільців та проведення реорганізації ЧУГА вона входить до Червоної армії як «автономна військова організація і буде використана на протипольському фронті за визволення Галичини від польських займанців»;
— ЧУГА не може бути використана проти військ УНР чи проти українських повстанських загонів;
— для відпочинку та реформування ЧУГА зосереджується в районі Вінниці;
— командування Червоної армії забезпечує ЧУГА харчами, ліками, санітарним персоналом, а після реорганізації також і військовими ресурсами;
— не бажаючи бути предметом спору між різними революційними угрупованнями України, ЧУГА створює свою власну комуністичну партію, яка буде здійснювати все політичне керівництво у війську;
— договір набирає правової сили відразу після ратифікації урядом України та центральними комітетами всіх революційних угруповань України[962].
Можна, звісно, ставити питання про правочинність документа, підписаного деякими місцевими політичними організаціями і офіційно не затвердженого державними органами, з одного боку, і ніким не уповноваженою, по суті, ініціативною групою військовиків (ревкому), — з іншого. Однак у революцій свої закони, свої уяви й про взаємостосунки різних сил, про практичну доцільність документів, що ухвалюються.
Нерідко юридичні формальності відходять на другий план, а то й взагалі на них не зважають. Так було і з вінницькою угодою — вона відповідала нагальним політичним потребам і тому відразу почала «працювати», «діяти».
958
Див.: Гірняк Н. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. Спогади учасника подій за час від половини грудня 1919 до половини вересня 1929 р. — Нью-Йорк, 1959. — С. 13–19.