Звісно, події останніх днів грудня 1919 р. не додавали галичамам святкового настрою. Зовсім навпаки — наростало почуття занепокоєння, невизначеності. Якщо раніше вони змушені були поневірятися нескінченними воєнними дорогами, відірвані від власних родин, батьківських домівок, та все ж відчували себе громадянами своєї об'єднаної української держави, то тепер в душі западала непевність, тривога. Більшість вояків дякували долі, що залишилися живими, однак зовсім не розуміли смислу свого подальшого існування, боротьби. Вони не уявляли ясно, які ідеали покликані боронити, якій справі служити, кому на користь підуть ті чи інші їх дії.
Не можна сказати, що у великому захваті від непростого розв'язання проблеми стосунків з підрозділами УГА було й червоне командування. Якщо воно й розуміло безперечний позитивний ефект від досягнутих домовленостей («безкровна перемога»), великої впевненості у тому, що надалі можна бути спокійними, не наступало. Тільки час міг показати, як поведе себе «поповнення» в прийдешніх випробуваннях, як проявить себе в бойових діях. А що такі будуть — у цьому сумнівів не було.
Війна ще не скінчилася. А значить і в 1920 році саме вона буде значною мірою впливати на зміст і характер життя нації, народу, людей…
КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ
На кінець 1919 року революційні процеси в Україні не лише пройшли більшу частину відведеного історією для них часового відтинку. Було подолано апогейну точку протиборства і потроху проступали контури того стану суспільства, в якому воно розвиватиметься тривалу, по суті, цілу епоху.
Звісно, можна з деякими застереженнями поставитись до висновків В. Винниченка, буцімто Українська революція вичерпала свій потенціал ще на початок року, а те, що було потім, передусім отаманщина, то вже якісно й сутнісно зовсім інші явища. Однак уже зовсім важко, практично неможливо не погодитися з тими авторитетними висновками, передусім у працях П. Христюка, М.Шаповала, які вважають любарську катастрофу незворотною точкою, після якої жодні зусилля прибічників Української Народної Республіки не могли істотно вплинути на перебіг подій, відвернути її остаточного краху.
Не зміг набрати достатньої сили соборницький процес, а відцентрові регіоналістські тенденції обернулися величезною шкодою для української справи.
Завдавши величезного нищівного удару по українській державності, денікінщина не змогла витримати смертельного двобою з радянською владою.
Розпочавши переможний похід мало не від стін Москви, Червона армія змусила білогвардійців, підтриманих Антантою, відступити не лише з російських теренів, а й потіснитися з більшої частини України.
Відновлена в регіоні влада рад після тяжких випробувань, що випали на долю жителів України, одержала нові імпульси для масової підтримки. Навіть «воєннокомуністична» політика на тлі єдинонеділимських зазіхань і жорстоких спроб реставрації експлуататорських порядків видавалася прийнятнішою, в усякому разі такою, з якою можна змиритися, принаймні, доки воєнні дії не скінчилися.
Та впевненість, навіть надійність, солідність, з якою перемагали сили соціалістичної революції, створювали переконливе враження непохитності, спокою, до якого так прагнуло суспільство. І навіть уламки армії А. Денікіна, що закріпилися на Півдні України і в Криму, не справляли більше колишнього психологічного ефекту. Їх вигнання видавалося лише справою часу. Здавалося, що й будь-які інші зазіхання на радянський лад (передбачити їх наперед, звісно, було неможливо) приречені на неминучі невдачі й поразки.
На користь радянських сил говорило й те, що вони достатньо критично оцінили свою політику впродовж останнього року, зокрема в аграрному й національному питаннях, і порівняно оперативно стали на шлях пошуку нових рішень, подолання допущених помилок.
У справі органічного поєднання соціальних і національних чинників КП(б)У одержувала підтримку з боку значної частини своїх недавніх суперників — лівих елементів, частин українських соціалістичних партій, які щиро прагнули зробити свій внесок у прогрес України.