Не залишаючи сумнівів у симпатіях до прибічників радянської влади, Г. Чичерін водночас вкзав на неприпустимість звернень Директорії до Антанти з проханнями про допомогу в боротьбі з радянською Росією, яка, за його словами, намагається знищити національну й державну самостійність України. Кінцівка ж телеграми більше нагадувала ультимативні умови, за яких можна було розраховувати на підхід до дипломатичного розв'язання суперечностей: «Ми чекаємо, — заявляв російський нарком, — щоб наперед переконатися, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України та вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо- французького і американського імперіалізму.
При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві Вашого пред- ставника»[131].
Зміст і тон російської ноти викликали обурення у керівників УНР. Відтак, 9 січня 1919 р. до Москви була направлена відповідь, яку підписали всі члени Директорії і глава уряду В. Чеховський (щоправда, в документі він позначений лише як міністр закордонних справ). В українській ноті, передусім, спростовувалися твердження російської сторони про невтручання у внутрішні справи України та відсутність на території останньої збройних сил РСФРР. «Твердження комісара закордонних справ, ніби на територію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, є або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю, — заявляли лідери УНР. — В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Латишів, Мадярів та по-части Руських. Звідси й друге твердження комісаря справ закордонних, нібито це військо складається з Українців, явно не відповідає дійсності. Це китайсько-лотишське військо, переходячи по території Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію. Представників української народної влади селян, робітників і інтелігенції Латиші та Китайці розстрілюють без жадного суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, і просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя і майно робітників та селян України. З огляду на те, що сказано вище, лотишсько-китайське військо утримується і формується за кошти Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що комісар справ закордонних Російської Республіки, який ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народної Республіки востаннє запитує уряд Російської Республіки, що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на території України, як на завойованій землі»[132].
Асиметрія тверджень в дипломатичних документах — річ поширена. В даному разі й російська, й українська сторони зайвий раз це блискуче демонстрували. При цьому, крім суто дипломатичної мети (тобто, суті справи), документи обох сторін несли очевидне ідейно- пропагандистське навантаження.
Останній компонент нерідко перевищував межі розумного, що, врешті, не наближало сторони до розв'язання проблем, а переводило стосунки у площину галасливих, але зовсім неконструктивних дискусій, банальних сварок.
Так, надмірна апеляція до чинника «найманих латишів і китайців» викликала іронію, однак у запалі полеміки провід Української революції на це зовсім не зважав.
Заперечуючи очевидні, добре відомі факти повсюдної боротьби місцевих трудящих за владу рад, автори ноти безапеляційно заявляли: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою «большевицьких Совєтів» захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіялістів. Через те влада в Україні в руках місцевого дійсно українського народу, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совєтського Уряду і тому цей уряд вже заздалегідь не визнає Конгресу Трудового Народу України, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.
Директорія Української Народної Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світу, з якою метою наймані совєтські Китайці і Латиші йдуть на Україну, та повторює, що трудовий український народ не дозволить насилувати свою волю — найманим Латишам та Китайцям він протиставитиме свою силу і до останньої краплі крові боротиметься проти насильства за право порядкувати своєю долею»[133].
Підкресливши кілька разів прагнення керівництва УНР до широкого співіснування з сусідами, українська нота пропонувала уряду РСФРР протягом 48 годин відповісти на питання:
«1. Чи згоден уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу?
«2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?»[134].
За умови виконання висунутих вимог Директорія висловлювала готовність до вступу в переговорний процес і відновлення товарообміну. Незгода ж радянської сторони, або відсутність відповіді до 24 години 11 січня 1919 р. розцінювалась би як оголошення війни РСФРР Українській Народній Республіці.
Навіть ті дослідники, які беззастережно беруть бік Директорії, ніяковіють з приводу вад її дипломатичних документів. Втім, частина з них, зокрема М. Стахів, вважають, що на зміст і характер («редакцію») нот впливала позиція В. Винниченка і В. Чеховського[135].
Офіційна ж Москва вважала за потрібне продовжити гру-дис- кусію. В направленій до Києва відповіді майже словами попереднього документа доводилося, що твердження Директорії, зокрема про латишів, китайців, мадяр — то суцільні вигадки, частково запозичені з арсеналу імперіалістичної, антирадянської пропаганди. Спростовувалися і положення української сторони про те, що за радянську владу виступає лише зросійщений пролетаріат промислових центрів («приходьки» — більшовицькі агенти Москви, величезна меншість народу).
Г. Чичерін перераховував численні повстання селянства в усіх губерніях і переконував, що відповідальність за громадянську війну в Україні несе Директорія з її антинародною політикою. Відкидалися як безпідставні спроби керівництва УНР видавати громадянську війну за війну між Україною та радянською Росією[136].
Водночас нота наркома закордонних справ РСФРР закінчувалася пропозицією: «З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіційних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо Вашим делегатам прибути в Москву. Не дивлячись на те, що Вашою останньою телеграмою замість того, щоб іти назустріч нашій пропозиції, погрожуєте нам проголошенням війни, ми лишаємося при нашій пропозиції, яка має на меті усунення сутички між Совєтською Росією та Україною. Підходячим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки Ваші делегації, користуючись звичайною недоторканістю й екстериторіальністю, матимуть змогу зноситися по прямому дроту з Директорією»[137].
Поведінку Раднаркому РСФРР чимало дослідників схильні кваліфікувати як вкрай нещиру, як прагнення затягувати якомога довше обмін подібного роду пустопорожніми нотами з показною готовністю вичерпати конфлікт мирними засобами, а насправді, використовуючи дипломатичні акції для прикриття продовження військових дій, що складалися однозначно сприятливо на користь Радянської Росії та її прибічників всередині України[138].
Гадається, це не зовсім так.
Звертає на себе увагу, по-перше, оперативність, з якою зовнішньополітичне відомство РСФРР реагувало на всі звертання проводу УНР. По-друге, через дипломатичну риторику проглядало прагнення домогтися від Директорії легітимізації КП(б)У і входження її до урядової коаліції. Це був би явно безболісніший, «менш витратний» крок до відновлення в Україні влади рад (як не згадати тут про стратегію більшовиків кінця 1917 р.! - і тоді, і на початку 1918 р. вона виглядала привабливою, перспективною). Крім усього іншого, це б дозволило використовувати обмежені збройні сили РСФРР, яка потрапляла у дедалі щільніше кільце фронтів, на критичних напрямках. По-третє, радянська сторона прагнула за будь-яку ціну знайти в уряді УНР якщо не союзника в боротьбі з оголошеним походом Антанти проти більшовицької Росії, то хоча б спробувати зашкодити ймовірному альянсу між інтервентами й Директорією.