Отже висадка союзників у південних портах розпочалася як ворожа до Директорії та очолюваного нею руху. Виразником такої лінії був французький консул в Одесі Е. Енно. В нарисі взаємостосунків Добровольчої армії і французького командування, складеному представниками російських антибільшовицьких сил, відзначалося: «Енно займав щодо українського питання позицію визначену і тверду: українці в усіх напрямках визнавалися ним елементом, шкідливим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії»[209].
Варто зазначити, що консульські повноваження Е. Енно були досить непевними. Рішенням Ясської конференції, яка відбулася 16–23 листопада 1918 р. за участю представників держав Антанти в Румунії та російських антибільшовицьких сил, він був призначений консулом Франції в Україні та «повноважним представником держав Антанти в південній Росії», тобто йому були делеговані повноваження виступати від імені усіх союзних держав. Сам Енно сприймав свою роль з усією серйозністю. Однак це призначення не було офіційно визнане французьким урядом та урядами інших держав Антанти. На засіданні французького парламенту в кінці березня 1919 р. міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Е. Енно ніколи не був призначений урядом, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. Однак тривалий час саме він був уособленням Антанти в Україні.
І Енно, і командування інтервенційного корпусу від самих по- чатків своєї місії були на боці Добровольчої армії, з неприхованим упередженням, недоброзичливістю ставилися до української влади.
Враховуючи це, по суті вороже ставлення до Директорії з боку французького командування і прагнучи бодай скоригувати його, ще 27 грудня 1918 р. Голова Ради Міністрів України В. Чеховський направив представнику УНР в Швейцарії Лукашевичу листа, в якому зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу.
Лукашевичу доручалося «дипломатичним порядком, безумовно минаючи пресу», повідомити уряди Антанти, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати або взяти на себе ту матеріальну відповідальність або борги, що припадають на неї з цілої суми колишньої Росії, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного дипломатичного обговорення всіх фінансово-економічних справ; Антанта не має ніякої рації вступати з Україною в конфлікт через свої капітали, оскільки це доцільно врегулювати шляхом згоди, бо кожний конфлікт «може кинути Україну в обійми російського більшовизму»[210].
Поступово розбираючись в ситуації в Україні, одержуючи докази того, що Директорія — то не більшовицька сила, антантські політики поволі змінювали своє ставлення до неї, хоч їх і бентежили самостійницькі позиції українського проводу. В інтересах західно європейців було не розмежування, тим більше — протистояння антимосковських сил, а їх єднання, що на практиці означало б підпорядкування української державності білому рухові. Е. Енно, який не міг збагнути такої «складної діалектики», був позбавлений будь-яких дипломатичних повноважень і відкликаний до Парижа[211].
Після приїзду до Одеси 14 січня 1919 р. командуючого союзними силами на півдні Росії генерала д'Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга активізувалися їх стосунки з українцями. Перше ж питання, поставлене генералом д'Ансельмом Е. Енно торкалося того, чи бачив Е. Енно генерала О. Грекова, направленого до Одеси з Києва[212]. Новоприбулі дотримувалися точки зору, що не слід відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися налагодити союз двох місцевих антирадянських сил — українців та Добровольчої армії. Тому з середини січня 1919 р. французьке командування підтримувало відносини водночас з обома сторонами.
При цьому, попри, здавалось би, очевидні стратегічні переваги від союзу з Добровольчою армією, паралельно набирали сили й чинники, що відкривали перспективи для зближення інтервентів з українською владою. Це, передусім, — суперечності між французьким командуванням і Добровольчою армією. Загони добровольців на півдні України виявилися нечисленними та малобоєздатними, спроби провести мобілізацію виявилися практично безрезультатними.
Певною проблемою було призначення військовим губернатором Одеси Грішина-Алмазова, який уважав себе офіцером, підлеглим
А. Денікіну, і тому саме з ним узгоджував свої рішення та дії. Але Денікін оперував в англійській зоні — Дон, Кубань і, з французької точки зору, не повинен був мати повноважень впливу в Одесі. Тобто, тут виявлялася й давня елементарна ревність до англійців.
Означене вище говорить на користь того, що передумови налагодження українсько-антантських контактів також мали певною мірою об'єктивну природу, не були лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ, як те постає з багатьох, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних подій.
До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та політичні уподобання С. Петлюри — основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних розрахунках якого зовнішнім чинникам завжди надавалося особливого значення. На цей момент звернув увагу близький соратник Головного отамана О. Лотоцький, коли писав: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких політичних колах «орієнтацію на власні сили», що звичайно розуміється як нехтування і відкидання будь-яких закордонних чинників. Він визнає необхідність «допомоги політичної, технічної, економічної» — у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого революцією і війнами краю. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а надто реальними, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін»[213].
Французьке командування, йдучи на контакти з Директорією, не відмовлялося від мети інтервенції, а лише змінювало тактику. її сутність сформулював полковник Фрейденберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирішенні тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців»[214].
За таких загальних обставин і швидкомінливої атмосфери, врешті, й дійшло до прямих контактів представника Директорії генерала О. Грекова{3} з командуванням інтервенційних сил. Військовий міністр УНР прибув до Одеси ще 5 січня 1919 р., та перша його офіційна зустріч з французьким генералом д'Ансельмом сталася лише через 10 днів.
Посланець Директорії попросив у Антанти підтримки для протидії більшовикам, зокрема — технічної допомоги. Можна припустити, що саме тоді народився проект документа, який уже в той момент видавався за погоджений і підписаний обома сторонами.
Скоріше за все, один з підготовчих варіантів був добутий радянською розвідкою — це зробив колишній есер і політичний каторжанин Ройтман, що пізніше був покараний на смерть своїми ж за підозрою у зраді[215].
Більшовики, вочевидь, не вивчали питання про те, чи був підписаний документ, чи набув чинності, а поспішили використати його в ідейно-політичній і дипломатичній боротьбі. Вони поширили його серед учасників Трудового конгресу України[216], а Раднарком України 26 лютого 1919 р. заявив уряду Франції ноту протесту з приводу досягнутих домовленостей, які були спрямовані проти радянської влади в Україні й Росії[217]. Як повноцінний документ угода потрапила до серйозних наукових видань[218], а фахівці «ламали голови» над деякими важкозрозумілими моментами[219].
209
Очерк взаимоотношений вооруженных сил Юга России и представителей французского командования // Архив русской революции. — Берлин, 1925. — Т. 16. — С. 236.
210
Цит. за: Гончар Б. М., Городня Н. Д. Відносини між Францією і УНР (грудень 1918 — квітень 1919 р.) // Український історичний журнал. — 2000. - № 2. — С. 52.
214
Деникин А. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. — М.-Л., 1930. — С. 181.
216
Гуковский А. И. Французская интервенция на юге России, 1918–1919. — М.-Л., 1928. — С. 142.
219
Див., напр.: Симоненко Р. Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України у 1919 р. — К., 1962; Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні (1918–1920). — Львів, 1964.