У розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. Фрейденберг заявив: «Формулу петлюрівців — через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації»[231]. Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками. «Якщо війська Петлюри можуть це зробити — я їм допоможу, — говорив він.
— Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без петлюрівців, але в мене їх немає… Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю такий ультиматум: я допоможу українцям, але за це вони зобов'язуються коритися мені безумовно»[232].
Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочасних українсько-антантських стосунків. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державності. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним компромісом.
Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарікання на її соціалістичний характер, контакти вибудовувались з прибічниками (посланцями) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фігурував як реальна сила, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у боротьбі з радянською владою.
Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподівання французів на військовий фарс С. Петлюри, зумовила їх прохолодніше ставлення до Директорії. Остання ж, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти.
Перебравшись до Вінниці, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нараду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу.
На ній були вироблені умови подальших переговорів з французьким командуванням:
— визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі;
— суверенність Директорії;
— забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні;
— визнання автономності української армії з правом представництва у вищому командуванні;
— недопущення до складу української армії російських офіцерів;
— боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах[233].
З цими умовами до Бірзули, де продовжилися переговори, 6 лютого 1919 р. було направлено нову делегацію у складі О. Грекова, І. Мазепи, С. Остапенка та С. Бачинського. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір.
У радянській історіографії було поширене твердження, нібито представники Директорії навіть дали Фрейденбергу хабаря в розмірі 5 млн. карбованців, щоб завоювати його прихильність[234].
Оскільки посилання на документи ніде не наводили, залишаються сумніви щодо вірогідності подібних тверджень. Та й апетити у французької сторони були незрівнянно масштабнішими. Посол Директорії у Франції і голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г. Сидоренко повідомив про умови, на яких уряд демократичної європейської держави погоджувався надати допомогу українцям:
«1. Франція одержує концесію на 50 років на всі українські залізниці.
2. Україна зобов'язується виплатити Франції борги, які залишились їй від царського і Тимчасового урядів.
3. Виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка належить українському уряду.
4. Директорія повинна протягом року сформувати трьохсоттисячну армію.
5. Вся фінансова, торгова, промислова і військова політика України протягом п'яти років від дня підписання договору проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду»[235].
Українська сторона висунула контрвимоги:
1. Визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі.
2. Суверенність Директорії.
3. Забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні.
4. Забезпечення українських колоній в Сибіру.
5. Повернення Україні Чорноморського флоту, контроль над яким здійснювало антантівське командування, перевівши частину кораблів за кордон.
6. Визнання автономності Української Армії з правом свого представника в командуванні.
7. Недопущення до складу Української Армії російських офіцерів.
Реакція французької сторони була досить бурхливою, і відповідний епізод увійшов мало не до всіх праць з історії української дипломатії у переказі І. Мазепи: «Фрейденберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чеховського, але й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принціпова, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак (Nasser comme les chiens) за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит називає себе петлюрівцем»[236].
На природні заперечення членів делегації, що Директорії в цілому тільки-но висловив довіру Трудовий конгрес, тобто український народ, «Фрейденберг продовжував зарозумілим тоном, що, мовляв, Франція і Антанта не мають довір'я до Директорії в її теперішньому складі, тому якщо Директорія є виразником волі українського народу, то французьке командування не може обіцяти нам ніякої допомоги: в такому випадку воно піде і проти большевиків, і проти українського народу»[237].
І хоча після відповідних демаршів Фрейденберг змушений був дещо пом'якшити тон розмови, його контрпропозиції, що по суті позбавляли українську владу навіть обмеженого суверенітету на власній території, виявилися знову абсолютно несприйнятними, і делегація без будь-якого результату повернулася до Вінниці.
7 лютого 1919 р. французьке командування видало «Загальний наказ № 28», яким роз'яснювалася мета інтервенції — надання всім благонадійним елементам і патріотам можливості відновлення в Росії «порядку». Про Україну, Директорію в документі навіть не згадувалося[238].
Подібний поворот подій викликав у С. Петлюри та його прибічників настрій негайно відреагувати новими поступками Антанті, аби будь-що домогтися допомоги у війні з більшовиками. Хоча проти подальших контактів і переговорів з інтервенційними силами була більшість міністрів кабінету В. Чеховського, вони (переважно соціалісти за партійністю) були вкрай пригнічені (звичайно немалу роль тут відігравав факт провалу планів замирення з Москвою), здеморалізовані. Єдине, на що вони були ще здатні, так на те, щоб рефлекторно боронити (бодай про людське око) свою політичну й національну честь.
«Єдиним консеквентним висновком з тої імпотенціальної позиції, яку зайняли українські соціалістичні партії (головним чином у с.-д., а почасти і група с.-р.), було відкликання своїх представників зі складу Директорії і правительства і розв'язання рук українській дрібній буржуазії, яка мала перебрати від соціалістів державну керму й справу переговорів з Антантою: инакшими словами — признання своєї повної поразки, безсилля і нездатности оборонити інтереси революційного селянства і робітництва, — підсумовує П. Христюк. — Соціялістичні партії так і зробили. 9 лютого Центр. Комітет УСДРП постановив відкликати своїх представників з уряду. В резолюції з цього приводу Комітет констатував, що зовнішні сили — «німецький імперіялізм, зрадницький удар з боку Совітської Росії і, нарешті, Антантський імперіялізм, вкупі з Польщею, Румунією і Доном, розбили сили української революції і поставили українську демократію на роздоріжжу. Ще раніш відкликали своїх представників з уряду і українські соціялісти-революціонери. Після цього Кабінет Чеховського остаточно подався в одставку. Члени Директорії й уряду, що не схотіли скоритися постановам своїх партій (С. Петлюра, Ф. Швець, С. Остапенко), заявили про свій вихід з партій. В. Винниченко, голова Директорії, не бажаючи виходити зі складу партії, скористувався нагодою, щоб вискочити з тієї каші, яку заварив своєю безладною політикою й розхльобувати яку не мав найменшої охоти: 11 лютого він вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновласти на руки отамана С. Петлюри»[239].
235
Цит. за: Филиппов Н. Украинская контрреволюция на службе Англии, Франции, Польши. — Москва, 1927. — С. 65–66.