Роз'яснюючи політику Франції, міністр закордонних справ С. Пішон у листі французькому послу в Англії Комбону 23 березня писав: «Розчленування нашого союзника не може бути кінцевою метою нашої політики. Тому ми не можемо заохочувати це розчленування, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власного існування і розвитку, наша політика (в південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка тут існує — Добровольчій армії, хоча вона і є посередньою»[260].
Брак союзницької підтримки, їх відмова надіслати в Україну військове поповнення змусили Прем'єр-міністра Франції Клемансо, парламент ухвалити рішення про припинення інтервенції. М. Маргулієс 28 березня писав з цього приводу: «Загальний відгук — з російською справою погано. Вирішений санітарний кордон в Румунії і Польщі, на Росію майже махнули рукою, соціалісти здолали»[261].
Згідно французьких політиків та військових стало очевидним, що план інтервенції, зорієнтований переважно на внутрішні сили Півдня Росії, не виправдався. Рішення про евакуацію союзних сил з України значною мірою пов'язувалося з поразками армії УНР та втратою українським урядом Директорії своєї території.
РОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНА
За всю добу революційного збурення українська земля безжально, люто краялася фронтами найбільше саме в 1919 році. Перебіг подій можна порівняти хіба що з миготінням картинок у калейдоскопі. Чого тільки не було тоді. Здається, що навіть бодай більш-менш синхронізувати протікання динамічних різновекторних процесів, «вловити» їх логіку, збагнути суть і зміст не під силу досліднику. І все ж, впаховуючи всі очевидні труднощі, гадається доцільним виділити в українському суспільному досвіді весни-літа 1919 р. дві одночасні, точніше — паралельні домінанти — феномен отаманщини і політики «воєнного комунізму».
Якщо перше означення було концентрованою характеристикою становища в регіонах, підконтрольних Директорії, то друге — якнайбільше відображало сутність того, що відбувалося на теренах, де функціонувала радянська влада.
Оскільки через невпинну зміну ситуації на фронтах і перманентний перерозподіл підвладних територій окреслити кордонм для скільки-небудь тривалого терміну непросто, практично неможливо, слід хоча б у найзагальніших рисах фіксувати увагу на ході й результатах військового протиборства і потім уже «накладати» відповідні уяви про найприкметніші риси в кожний окремий відтинок часу суспільного життя на воєнно-політичну карту України.
Чимдалі ставало очевидним, що політичний провід УНР, витративши немало дорогого часу, йдучи на поступки, виправдати які (це багато хто розумів уже тоді) буде проблематично, не лише не одержав підтримки з боку Антанти, а й виявився елементарно ошуканим. Та пригнічений моральний стан, розчарування, можливо, ще якось і можна було пережити. Однак (що незрівнянно гірше) — невідворотно й інтенсивно насувалася катастрофа на фронті.
Керівництву УНР доводилося евакуюватися (і знову поспіхом) уже з Вінниці. А Директорія й Рада народних міністрів продовжували втрачати підтримку. Почастішали випадки ворожого ставлення до них навіть з боку тих, хто ще донедавна складав кістяк української армії — Січових стрільців. Їх представники, зокрема, 14 лютого 1919 р. заявили Київському виконкому ради про підтримку робітничо-селянської Ради й попросили зарахувати їх до лав Червоної армії[262].
Бюро української преси повідомляло, що з початку лютого кількість перебіжчиків з петлюрівських військ до червоних сягала 300500 чоловік щоденно[263].
Факти переходу в радянський табір, створення партизанських загонів, підготовки і здійснення повстань проти влади Директорії містяться не лише в документах більшовицького походження, а й у численних повідомленнях, донесеннях, звітах військового командування різних рівнів Дієвої армії УНР. В архівних фондах збереглися такі свідчення про події в містечках Коростишів, Радомишль і Малин Київської губернії, Проскурові й Могилеві Подільської губернії, практично на всьому Правобережжі[264].
Загрозливу тенденцію не могли перервати навіть жорстокі репресії. Маси переходили на бік більшовиків, а «армія Директорії продовжувала розкладатись не днями, а годинами»[265]. Ситуація чимдалі складалася на користь радянської влади.
Зробивши після захоплення Києва двотижневу паузу, підтягнувши й перегрупувавши сили, радянські війська у другій половині лютого 1919 р. здійснили успішні удари в напрямку Фастів- Біла Церква й Кременчук-Знам'янка-Цвіткове. На початку березня було проведено операції з захоплення Козятина й Бердичева, а невдовзі — й Житомира.
У другій половині березня війська УНР не змогли втримати Вінницю і Жмеринку, внаслідок чого фронт був поділений на дві частини: правофлангову (південну) — тут, в районі Вапнярки, оперувала переважно Запорозька дивізія; і лівофлангову (західну), де діяли війська УНР переважно вздовж ліній Могилів-Летичів-Хмільник,
Житомир-Коростень-Сарни. Між цими частинами вклинились радянські війська.
Однак, використавши концентрацію головних більшовицьких сил на напрямку Козятин-Вінниця, війська Директори після відповідної передислокації атакували правий фланг червоних і вибили їх з Сарн, Коростеня й Житомира, створивши безпосередню загрозу як Києву, так і тилам 1-ої Української радянської дивізії, що під командуванням М. Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу Січових стрільців з заходу, з боку Полонного- Шепетівки, опинився Бердичів, тоді як з південного сходу на Козятин розгорнули наступ частини Запорозького корпусу. Війська М. Щорса, що перебували в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом-Козятином, у разі здобуття вірними С. Петлюрі силами цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опинилися б в оточенні.
Зайнявши 23 березня станцію Бородянка, що за 50 км від столиці, українські полки змусили серйозно похвилюватися радянське керівництво. Останнє лише ціною відчайдушних заходів, серйозного збільшення сил змогло відбити загони С. Петлюри[266].
На моральному стані української армії відчутно позначилась і катастрофа антантівських інтервентів на Півдні, які саме в той момент не витримали першого ж військового натиску. Тут здійснило блискавичний наступ угрупування колишнього петлюрівського отамана М. Григор'єва, що перейшов на бік Червоної армії. Його загін налічував 5–6 тис. чоловік[267] (в історіографії трапляються й дані про 15–20 тис. «напівпартизанського війська»[268], однак, гадається, це завищені дані).
Їм протистояв антантівський десант у 60 тис. забезпечених всім необхідним військових4. Проте це не завадило загонам М. Григор'єва раптовим ударом 2 березня 1919 р. ввійти до Херсона (бої тут тривали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й залізницю Березівка-Веселинівка-Воскресенськ, загрожуючи таким чином з півночі Одесі, а з півдня — незахищеному правому флангу південної групи військ Директорії — Запорозькому корпусу. 14 березня (за іншими даними — 15) французьке командування проголосило Одесу в стані облоги. За кілька днів було створено Комітет оборони, однак протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил М. Григор'єва війська Антанти й добровольці (їх було близько 5 тис.) не здійснювали. Це дало змогу радянським військам розпочати наступ на південне угруповання сил Директорії, примушуючи його відходити до Дністра. Внаслідок цього все лівобережжя Дністра, від Могилева-Подільського майже до самої Одеси, в кінці березня опинилося в руках більшовиків.
3 квітня інтервенти Антанти почали панічну евакуацію з Одеси, а за 3 дні до міста ввійшли війська М. Григор'єва.
Тим часом під натиском радянської армії і у зв'язку з несприятливою стратегічною обстановкою війська УНР 7 квітня залишили Коростень, 12 квітня — Житомир, 17 — Кам'янець-Подільський, 20 квітня — Гусятин і Новоград-Волинський.
260
Brinkley G. Allied Policy and French International // The Ukraine, 19171921: A Study in Revolution. - Cambridge, 1977. - P. 329.
262
Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины и Харьковского Совета рабочих депутатов. — 1919. - 20 февраля. — № 49.
264
Див.: ЦДАВО України. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 7а. — Арк. 5; Спр. 33. — Арк. 3, 54, 255–258 та ін.
266
267
Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Історія організації й бойових дій Українських Збройних Сил. 1917–1921. — К., - 1995. — С. 60.
268