«З цією партією фракція рішуче бореться з таких причин:
1. Є то партія антиукраїнська. Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі. Є то партія на послугах російського імперіалістичного большевицького уряду. Через те вона глибоко реакційна, і цій партії немає місця на Україні.
2. Є то партія, що йде не до диктатури пролетаріату та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріату і своєї партії, і через те глибоко насильнича і, замісць пролєтарсько-диктатурного насильства над буржуазним ладом, вводить насильство невеликої купки.
3. Ця партія своїм незадуманим, безладним способом заведення соціялістичних реформ псує й руйнує господарство Росії і наміряється зробити те і з господарством України.
4. Є то партія двулична, яка весь час ламає свої ж принціпи. Признавши на катеринославськім з'їзді незалежність нею ж вигаданої Української Робоче-Крестьянської Республіки — нікчемного підголоска петроградських большевиків, — вона знову потім і нині стоїть за реакційне домагання федерації, об'єднання бувшої Росії.
З огляду на це партії не можна довіряти, навіть коли б вона знову перекинулась і визнала самостійність та незалежність України і право українського народу на самовизначення, аж поки вона органично не перетвориться і не зіллється з інтересами українського трудового люду. Тому недопустимі спільні з нею виступи, погодження, кандидатури і т. д.»[7].
Критичне ставлення «незалежників» до централістичної політики російських більшовиків і до їхніх методів соціально-економічного будівництва у поєднанні з виразним і категоричним відстоюванням самостійності і незалежності Української Республіки тривалий час зв'язувало «незалежників» з Директорією, змушувало їх (а разом з ними і широкі робітничі українські маси, які формально хоч і не належали до фракції незалежних, але подібно до них оцінювали події) шукати якщо не порозуміння з Директорією, то хоча б використання утворених нею державних апаратів і майбутнього Трудового Конгресу для організації справжньої робітничо-селянської влади в незалежній Українській Республіці.
Однак суспільно-політичне життя в УНР під проводом Директорії дедалі більше переконувало «незалежних» українських соціал- демократів у необхідності дистанціюватися від неефективного і згубного курсу. Кульмінацією стали події під час VI конгресу УСДРП, де ліві, відповідно до своїх поглядів, запропонували власну резолюцію про поточний момент. її найголовніші пункти були сформульовані таким чином:
«…2. Сучасна українська революція є одною з фаз соціялістичної революції в національних українських формах і, як така, ставить перед пролетаріатом України слідуючі завдання: а) перетворення суверенної, самостійної і незалежної Української Народньої Республики в суверенну, самостійну і незалежну Українську Соціялістичну Республику; б) організацію влади на принціпі диктатури міського і сільського пролетаріату та незаможнього трудового селянства, організованого в робітниче-селянські ради, з цілковитим усуненням від економичної і політичної влади буржуазії, поміщиків і заможнього селянства, при чому організація влади рад має відбутись пляномірно з центру, конституційним шляхом, без дезорганізаційних та анархичних самочинних захватів влади окремими радами на місцях; в) організацію всього народнього господарства України на соціалістичній основі, для чого необхідна пляномірна націоналізація землі, кредіту всіх засобів продукції і транспорту з підпорядкуванням їх загальному плянові державного господарства.
3. Виходячи з того, що, згідно ходу світової революції і внутрішньому своєму розвиткові, Україна має бути соціялістичною республікою, де влада має належати пролетаріату і революційному селянству, Конгрес УСДРП постановляє, що сучасний уряд повинен реорганізуватися на основі представництва революційних українських партій, які стоять на ґрунті: а) самостійности національної Української Соціялістичної Республики і б) влади робітниче-селянських рад. Цей уряд є тимчасовим до організації влади Всеукраїнським Конгресом робітниче-селянських рад.
4. Стоючи на ґрунті незалежності Української Соціялістичної Республики і виходячи з моменту почавшоїся світової соціялістичної революції, УСДРП, боронячи всіма засобами незалежність Української Республики, вимагає від українського уряду: а) порозуміння з Російською Совітською Республикою на підставі обопільного признання суверенности обох соціялістичних республик, повного взаємного невтручання у внутрішні справи сусідньої республики, негайного виводу російського війська з території Української Соціялістичної Республики і налагодження економичних відносин; б) вимоги від держав Антанти виводу війська з території України (включаючи й Крим), невтручання їх у внутрішні справи України і, в разі відмови, активної оборони Української Соціялістичної Республики супроти імперіялістичного нападу»[8].
Після того як права більшість конгресу УСДРП відхилила запропонований проект, «незалежники» залишили партійний форум.
12 січня 1919 р. відбулося окреме засідання меншості Конгресу, на якому було ухвалено організувати в партії фракцію «незалежних» з власною політичною платформою й окремим організаційним центром.
На цьому ж засіданні обрали новий Організаційний комітет. Наступного дня відбулося перше засідання Оргкомітету фракції «незалежних», на якому було ухвалено текст декларації фракції й вирішено видавати власний орган під назвою «Червоний Прапор» з гаслами «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і «Визволення робітників є справою самих робітників!» (перше число вийшло 22 січня 1919 р.).
В опублікованій декларації наголошувалося на відмінностях, які мали місце у поглядах на сутність етапу Української революції, що переживався, і на тактику, яку сповідували ліві й праві сили в УСДРП.
«Ми, Фракція Незалежних Української Соц. — Дем. Роб. Партії, різко й виразно стали на новий шлях, і в цьому перше тактичне розходження наше з рештою партії, - говорилося у документі. — Ми мусимо стати на новий шлях, коли хочемо рятувати економичне й соціяльне життя України, а, значить, і національно-державне, бо одне з другим тісно зв'язано. Принціпіяльно наче б то і фракція незалежних, і офіціяльна частина партії стоять на ґрунті соціялістичної революції, обидві частини партії визнають, що соціялістична революція на Україні може відбуватися лише в формі самостійної і незалежної Української Республики. Але той стан мертвої точки, на якому став VI Конгрес, є тяжким ударом перш за все по самостійности і незалежности Української Республики, бо не дає Україні твердо стати в середині, а, значить, і на вні в цей момент, коли світова війна розбивається на цілий ряд частинних війн, на основі необхідності для соціялістичної революції переведення її в національно-державних формах»[9].
«Незалежні» українські соціал-демократи чітко зафіксували власну позицію щодо моделі організації влади в УНР. В декларації говорилося: «Виходячи з спільного розуміння самостійности і незалежности України, як необхідної і конечної форми переведення соціялістичної революції,фракція незалежних, одначе, різко розходиться з офіціяльною партією в формах влади, здатних для переведення соціялістичної революції. Тоді як фракція незалежних єдино можливою формою влади в момент соціялістичної революції, принаймні в сучасну її стадію, визнає диктатуру пролетаріату й селянства в формі робітничих і селянських рад, офіціяльна партія допускає цілу плутанину: Трудовий Конгрес і парлямент з чотирьохвосткою, а на місцях — і органи самоврядування, і комісари, і трудові ради.
Своєю тактикою офіціяльна партія руйнує ті органи, на які вона лише і могла би опіратись, це б то робітничі й селянські ради…
Ми, фракція незалежних, не можемо брати на себе відповідальність за це. Ми вважаємо, що коли вже УСДРП не може різко змінити напрямок урядового курсу, то вона повинна одкликати із уряду своїх представників і стати на шлях боротьби за справжню народню владу, за владу робітниче-селянських рад…