Хоча кількість публікацій, присвячених С. Петлюрі, була значною завжди, в роки ювілеїв вона, природно, істотно зростала. Останнім часом це було пов'язано і з тим, що ім'я непересічного українського діяча стало звичним використовувати в документах найвищого державного рівня. Так, в указі Президента України В. Ющенка «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки» від 16 травня 2005 р. ім'я С. Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам'ятника Головному отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В. Винниченка)1.
Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125-річчя В. Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України[299], а навіть часткова її реалізація викликала ревну реакцію прихильників С. Петлюри, які постарались різними способами доводити, що їх улюбленець вартий більшої шани за прижиттєвого конкурента.
Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С. Литвина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого кумира, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальсифікацій, які нав'язуються з настирливістю, гідною кращого застосування, нові елементи.
Так, у книзі 2001 р. автор, посилаючись на віднайдені ним у фонді Генерального Секретаріату документи, що зберігаються в Центральному архіві вищих органів влади й управління України, стверджує, що 8 вересня 1917 р. С. Петлюра зробив доповідь про Вільне козацтво і висловлює невдоволення з приводу ухваленого рішення, яке відтягувало практичне розв'язання питання[300].
Однак, згідно протоколу засідання Генерального секретаріату від 8 вересня, опублікованому в збірнику документів «Українська Центральна Рада» з посиланнями на той же архівний фонд, С. Петлюра взагалі був відсутній і, природно, доповіді робити не міг. Та й позначене питання тоді не заслуховувалося[301].
Далі в книзі С. Литвина пишеться: «Архівні джерела свідчать, що 21 листопада за сприяння С. Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати «твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства»[302].
Насправді ж, розгляд і затвердження статуту Вільного козацтва на засіданні Генерального секретаріату сталися не 21 листопада, а 21 жовтня 1917 р. (уважний дослідник мав би звернути увагу, що наведену цитату зі статуту він підтверджує посиленням на газету «Рідне слово» від 17 листопада 1917 р., тобто 21 листопада — дата нереальна). І знову в протоколі засідання імені С. Петлюри не називається. Та й рішення остаточного тоді не ухвалювалося, оскільки документ було вирішено передати на розгляд Центральної Ради.
Остаточне затвердження «Статуту «Вільного Козацтва» України відбулося на засіданні Генерального секретаріату 13 листопада 1917 р.[303]. Яку роль при тому відігравав С. Петлюра, невідомо, оскільки в протоколі йдеться про «доклад комісії»[304].
Плутанину з датами (вона характерна для всієї книги) можна віднести на рахунок недостатнього професіоналізму С. Литвина (хоча якусь долю відповідальності міг би взяти на себе й науковий редактор видання Ю. Шаповал).
Практично те ж саме (а, можливо, ще більшою мірою) стосується елементарного нерозуміння сутності ставлення Центральної Ради, Генерального секретаріату до Вільного козацтва. Останнє зовсім не розцінювалося як військовий оплот УНР. Навпаки, до загонів самооборони лідери Української революції ставилися з підозрою, навіть негативно, відверто побоювались озброєння мас, вимушені були визнати за ними лише міліційні функції. Тому й підпорядкували Вільне козацтво Генеральному секретаріату внутрішніх справ, а не військових справ (тобто — не С. Петлюрі). І якщо, згідно тверджень С. Литвина, останній максимально сприяв досягненню саме такого результату (іншого ж бо не було!), то як же можна вирізняти його позицію як діяча, який один розумів значення військового чинника і завжди та всіма силами боровся за створення національних збройних сил?
Виявляється можна піти й далі. Якщо в книзі у відповідному сюжеті С. Петлюра ще «бореться» проти тих, хто чи не сприймає, чи не розуміє значення Вільного козацтва, хоч і не домагається, зрештою, бажаного, то в ювілейній статті «Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного козацтва»[305]. Принаймні, про причетність будь-кого іншого, приміром Почесного отамана Вільного козацтва П. Скоропадського до долі специфічної військової формації не згадується. Бо й зрозуміло — все, до чого доторкався С. Петлюра, несе на собі відбиток його надзвичайних якостей — політичної інтуїції, передбачливості, прагматизму.
З особливою силою геніальність і месіанська роль С. Петлюри виявилися, на переконання С. Литвина, коли «зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал… Від цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби»2.
Констатація загалом вірна, хоча з неминучістю викликає питання: а що дало народу, нації те, що С. Петлюра перебрав на себе роль політичного лідера й вирішальним чином впливав на процеси державотворення і воєнної боротьби? За браком реальних фактів і документів С. Литвин вдається до старих (далеко не для всіх переконливих) прийомів — широких цитувань висловлювань поплічників Головного отамана, в яких «менші отамани» цілком логічно славословлять (а чого іншого можна чекати від таких джерел?) свого зверхника[306]. За подібною методикою в публіцистиці, мемуарах можна знайти не менше (якщо не значно більше) прямо протилежних оцінок діяльності Головного отамана. Можна у тих же авторів, яких розлого цитує С. Литвин, знайти й значно відмінні пасажі (бо ж кожна розважлива людина прагне якщо не об'єктивності, то хоча б турбується про те, щоб застрахуватися у неоднозначних, непевних ситуаціях). Можна звернути увагу на те, що навіть до старанно відфільтрованих сучасним публікатором свідчень (хоча вживання купюр також має свої межі) «вкралися» й елементи, які входять у суперечність з однозначними бравурними висновками С. Литвина: «У найскладніші періоди боротьби 1919 р. С. Петлюра відіграв вирішальну роль, виявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції»[307], - урочисто декларується в статті. А далі в хід пускаються будь-які моменти, які зовсім не безпосередньо, а, навпаки — вельми опосередковано — «спрацьовують» на потрібний С. Литвину результат, викликаючи, іноді, крім логічних питань, ще іронічні відчуття. «Є багато свідчень про виняткову хоробрість Петлюри, — категорично заявляє знавець біографії Головного отамана, — і читач чекає далі «зливи фактів». Чекає даремно, оскільки на підтвердження С. Литвин наводить слова (знову слова!) генерал-полковника О. Удовиченка: «Петлюра не лякався смерті… (купюра С. Литвина — В. С.), рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди (?! — В. С.) треба було стримувати (хто ж те так успішно міг робити? — В. С.). У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії»[308].
Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на передовій — і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?!
У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публікації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С. Петлюри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мислення і дій[309].
301
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. — Т. 1. - 4 березня — 9 грудня 1917 р. — С. 278–279.
305
Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125-річчя з дня народження) // Історичний журнал. — 2004. - № 5. — С. 57.
309
Див., напр.: Тінь на Петлюру — невігластво чи нафталін учорашнього дня? / Буковина. — 2005. - 12 січня. — № 3; Кучерук О., Ралдугіна Т. Чесність з ідеєю. / Хочу все знати. — 2005. - 5 лютого. — № 5(22).