Пригадайте і те, що у нас справжньою реальною силою є селянство, і скажіть: у чиїх же руках має бути влада? Яко дрібнобуржуазну верству, селянство треба знищити, а натомісць виробити з нього трудове селянство. Чи протирічать же соціяльній революції селяне, що мають у своїм землекористуванні 5-15 десятин? Чи протирічать такі селяне соціялістичним реформам? Ні! Вони підпомагатимуть їм. Наше завдання, строючи на цьому нове селянство, втягти його в процес нашої національно-соціяльноїреволюції. Першеми державники націоналісти; ми, яко національна особь, не хочемо умірати або підлягати болючій експеріментації. Це завше мусимо мати на увазі і в сучасних умовах мусимо опіратися на переважаючу реальну силу — на селянство. Чому не утворити совдепи?! Але що вийде? От що. У Київі, скажемо, совдепський конгрес. Приїздять селяне. Пропорція мусить бути, згідно статистичним вислідам: 1 металіст на 14 кухарок і на 50 (чи ще на більшу кількість) селян. Отже мусіла б бути, коли говорити про диктатуру пролетаріату, диктатура над селянами.
Для чого ж ми боролися з гетьманом? Щоб у лещата взяти оте селянство, що кров свою лило?! Ми, українські соц. — демократи, партія пролетаріату, в цьому разі віддали б владу тому пролєтаріятові, котрий, може, літ через десять і змушений був би таки дати нам повні національні права. Бо не секрет же, скільки в нашу індустрію війна і московська політика вкинула неукраїнського робітництва. Це зробили б так ми. А инші? Скажемо конкретно: збірається Трудовий Конгрес і ухвалює: усунути від селян право на державну владу. Не кажу вже про селян, але січовики не стерпіли б і розігнали б конгрес. Почалась би страшна межиусобиця. На деклясовані банди опертись не можна. Сили не було б… Вихід? Вихід тоді який даєте?
З Пятаковим і Антоновим я абсолютно не піду проти українських січовиків. Тут точка. Можете тоді мене виключати з партії»1.
За багатослів'ям і очевидною суперечливістю проглядається два цілком певних моменти: несприйняття радянської форми влади за більшовицьким зразком і побоювання військової сили Січових стрільців у Києві, а по Україні в цілому — отаманщини.
Підсумовуючи все, що він прагнув донести до делегатів конгресу, В. Винниченко завершував промову не надто оптимістичними висновками: «Коротко: база — селянство; наше завдання — дбати, щоб село не стало дрібнобуржуазною силою, виробляти з його пролетарську масу, держати орієнтацію на західний і світовий висо- коіндустріалізований пролєтаріят; ні в якім разі не на відсталий російський, бо коли з ним зв'яжемось, большевики російські нас розколять, роздавлять, відіпхнуть від влади наші сили. Тут тоді буде диктатура Пятакових, Антонових тощо. Мусимо спіратися тільки на свою силу. Силу цю ми повинні дістати, коли дійсно зросла вона — своя — пролєтарсько-демократична — за рік революційної боротьби. Коли ж її в дійсности немає, то й держави демократичної у нас не буде. А вже соціалістичної і поготів»[17].
В іншому дусі побудував свій виступ на конгресі В. Чеховський. Голова уряду висловився за запровадження радянської форми влади в Україні. При тому він доводив, що є різні ради, що радянська — це ще зовсім не більшовицька система. Відкидаючи більшовицькі методи як диктаторські й насильницькі, В. Чеховський водночас заперечував і парламентаризм на основі загального виборчого права, що, на його думку, нерідко є вигідним лише для буржуазії. Тому він висловився за ради в «чистому, неопоганеному вигляді», «без терору й насильства». Падіння Центральної Ради В. Чеховський пояснював передусім відсутністю опорних баз на місцях, якими можуть бути лише ради трудового народу.
За оцінкою І. Мазепи, «промова Чеховського показала, що на українському «Олімпі» не все гаразд. Виявилось, що голова Директорії й голова уряду по різному дивилися на основні завдання української політики»[18].
Колеги по партії і в момент конгресу, й пізніше критично поставилися до тодішньої позиції і В. Винниченка, й В. Чеховського. Так, той самий І. Мазепа в книзі «Україна в огні й бурі революції» писав, що обидва «не мали ясного погляду на справу. Замісць того, щоб справу творення незалежної України покласти в основу всебічного визволення українського народу (так робили тоді в себе соціялісти польські, грузинські, латиські, естонські та фінські), вони блукали між кличами демократії та диктатури й шукали виходу для «гармонійного з'єднання» ідеї національної з соціяльною в неясних формулах про «трудову владу», про «ради трудового народу» і т. п.»[19].
Більшість учасників конгресу підтримали позицію В. Винниченка й М. Порша. Відхиливши проект резолюції «незалежників» (після чого останні, як вище вказувалося, залишили форум), конгрес ухвалив резолюцію про поточний момент.
В ній доводилося, що в міжнародній соціалістичній революції Україна займає осібне становище як переважно дрібноселянська країна, а український народ не має цілісності, його гілки входять до кількох держав чи національно-державних утворень. «Виходячи з цих внутрішніх і міжнародніх обставин, — говорилося у документі,
— український пролетаріат нині не може і не має права, не ставлячи під погрозу небезпеки долі революції) брати в свої руки народне господарство для рішучої і безоглядної соціялізації його в цілому, шляхом робітничої диктатури. Його завданням в сучасну хвилю є
— беручи участь у державній владі і будівництві, підтримуючи з усієї сили процес національно-державного об'єднання частин української нації, - прокладати шлях до панування трудової демократії в Українській республіці, поширювати робітничі організації, переводити обережну і повільну соціялізацію дозрілих галузів народнього господарства і втягувати селянство в процес всієї господарчої соціялізації»[20].
Відмежувавшись у такий спосіб від соціалістичної революції за більшовицьким зразком (тобто від диктатури пролетаріату), резолюція VI конгресу УСДРП висловила ставлення до проблеми влади в Україні: «З огляду на те, що соціялістичний переворот є процес довгий, який може бути переведений в життя лише організованим і свідомим пролетаріатом за допомогою революційної демократії взагалі, - Конгрес вважає, що в даний початковий момент соціялістичної революції влада в центрі і на місцях повинна бути такою, котра могла б забезпечити цілком вільний розвиток сил демократії. Сучасна революція на Україні є лише початкова підготовча стадія соціялістичної революції, стадія здійснення в першу чергувсіх загальнодемократичних реформ, стадія панування справжнього демократизму, через який і на підставі якого можливий успішний перехід до соціялізму. Виходячи з цього, Конгрес висловлюється за скликання в найближчому часі органа всенароднього представництва, парлямента, обраного на основі загального і т. д. виборчого права. Приймаючи ж на увагу важкий переходовий момент, який переживає тепер Україна, а також зважаючи на негайну потребу для уряду опиратися в своїй діяльности на організовану базу з представників революційної демократії, - Конгрес висловився за негайне скликання Всеукраїнського Трудового Конгресу з представників робітництва і селянства як тимчасового законодавчого органа. До скликання Трудового Конгресу вся влада належить Директорії, робота якої повинна бути направлена на закріплення здобутків революції і на негайне переведення ряду реформ в напрямку початкової стадії соціялістичної перебудови. Конгрес висловлюється за негайне переведення нових виборів до органів земського самоврядування. Власть на місцях, до перевиборів місцевих самоврядувань, повинна належати комісарам, котрі працюють в контакті і під контролем з місцевими трудовами радами як органами об'єднання революційної демократії, організованими із пропорціонального представництва від робітників і селян. Комісари обіраються місцевими трудовими радами і затверджуються центральним урядом. Влада повинна бути централізована, причому влада військова повинна бути підпорядкована владі горожансько-політичній»[21].
18
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. В 3-х т. — Мюнхен, 1951. — Т. 1. — С. 80.