VI конгрес УСДРП розцінював поточний момент як підготовчий для соціалістичних реформ, для перспективного перетворення Української Народної Республіки в соціалістичну і з цією метою накреслював такі заходи в галузі внутрішньої політики:
«1. Знищення всіх остатків поміщицько-самодержавного ладу у всіх його виявах і в першу чергу негайне рішуче чищення урядового апарату, як в центрі, так і на місцях, у всіх галузях порядкування, від контрреволюційних і антидержавних елементів;
2. негайне здійснення всіх реформ робітництва і селянства в напрямі програми партії, і в першу чергу негайне переведення земельної реформи в напрямі програми партії, прийнятої IV Конгресом УСДРП;
3. негайна націоналізація найбільш дозрілих і підготовлених до цього паростей промисловости, як залізниць, цукроварень і инше;
4. негайне переведення широких фінансових реформ в напрямі перенесення тягару на маючі кляси і в першу чергу утворення власної валюти;
5. негайна організація сильної народньої армії на основах твердої дисціпліни для оборони об'єднаної Української Народньої Республики від нападу ворогів ззовні»2.
Природно, що вищенаведені рішення з'їзду вже певною мірою давали уявлення про орієнтації УСДРП в міжнародних справах. Однак делегати партійного форуму вважали за необхідне внести до своєї резолюції і окремий розділ, в якому визначалася програма зовнішньополітичного курсу. Превалює в ній (і це цілком виправдано) проблема відносин з Радянською Росією.
«Стаючи на основі признання суверенності української нації, - говорилося у підсумковому документі форуму, — VI Конгрес УСДРП обстоює повну незалежність Української Народньої Республики. Виходячи з цього, Конгрес ухвалює піддержувати стремління українського народу до повного самоозначення і боротися з усякими замахами на незалежність України, як з боку Совітської Російської Республики, так і з боку якоїсь иншої держави. VI Конгрес УСДРП визнає, що держави Антанти переслідують на Україні тільки імперіялістичні цілі і що окупація України Антантою була б початком відновлення монархії й реакції на Україні.
У відношенню до Совітської Російської Республики й її політики на Україні VI Конгрес УСДРП мусить сказати своє слово осуду проти ганебних для партії пролетаріату і соціялістичної влади захватних плянів, які має виконувати Совітське Правительство проти Української Народньої Республики. Совітська влада, не маючи змоги засипати вириту нею прірву між селянством і робітництвом Росії, аби продовжити час свого панування, хоче явним грабуванням українського селянства задовольнити потреби безробітного російського робітництва, чим і пояснюється наступ совітської армії на Україну. Протестуючи проти нападу совітської армії, Конгрес допускає миролюбні відносини і торговий обмін із Совітською Республикою тільки в тім разі, коли наступ російської армії на Україну буде припинено і коли чужоземне совітське військо буде виведено за межі України. Бажаною ціллю для всіх держав, які стали на шлях революції, VI Конгрес УСДРП визнає найтісніше економичне об'єднання в боротьбі з імперіялізмом держав Антанти, а через те політика правительства Російської Совітської Республики, намірена до завоювання України, розриває всяку згоду, нищить взаємне порозуміння і підриває надію на успіх міжнароднього пролетаріату в боротьбі з імперіялізмом і капіталізмом. Українське робітництво вже раз пережило найлютішу монархичну реакцію через завойовницьку політику совітської власти (гетьманщина), і тепер, в годину грізної небезпеки для існування витвору українського пролетаріату і революційної демократії — Української Народньої Республики — VI Конгрес УСДРП заявляє, що українське організоване робітництво буде всіма силами боротисьз ворожими реакційними нападами, як з боку держав Антанти, так і з боку Російської Совітської Республики. Українське робітництво всі сили свої покладає, щоб урятувати основу свого нормального розвитку — Українську Народню Республику — від усяких імперіялістів, якими б гарними словами вони не прикривали свої зажерливі замахи на самостійність українського народу і українського пролетаріату»1.
Аналіз ухвалених VI конгресом УСДРП документів дає підстави для кількох важливих висновків.
Провідна партія Української революції рішуче заявила, що їй не по дорозі з більшовиками і з системою організації влади за класовим принципом. Навіть більше, за пропагандистським камуфляжем проглядає і тенденція відходу від ідеї трудових рад. Відкладаючи соціалістичні реформи на далеку перспективу (поки що варто було обережно дбати лише про «підготовку підвалин» для них), лідери УСДРП виступали за «справжній демократизм» (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для відновлення уже порушеного демократичного фронту, особливо ж для повернення до його лона організацій правого флангу — хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів- федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.
Логічним продовженням постанов VI конгресу УСДРП була відозва ЦК партії «До населення Української Народньої Республіки», оголошена невдовзі після завершення форуму. В ній, зовсім покинувши колишню революційно-соціалістичну фразеологію, правиця УСДРП доводила робітникам і селянам шкідливість радянської форми влади, агітувала за «горожанський мир», за «загальне, пряме, рівне і тайне виборче право». Партія вмовляла відректись на майбутньому Трудовому Конгресі від проголошеної Директорією трудової системи влади, залякувала анархією, голодом й іншими «большевицькими» страхіттями в разі подальшої боротьби трудящих проти поміщиків і капіталістів. Побіжно правиця «нищила» у відозві фракцію «незалежних», поціновуючи її як невеликий гурток збольшевичених «спасителів революції».
Суперечності й розшарування в національному таборі, окрім іншого, підживлювалися невпевненістю багатьох лідерів Української революції в тому, що їм вдасться успішно продовжувати її справу та й, навіть, взагалі втримати владу в УНР. Це й зрозуміло. Лякала могутність Антанти, швидке зростання потенціалу білого руху, а найбільше — інтенсивні, масштабні, головне ж — дуже результативні дії більшовиків, спрямовані на відновлення радянської влади.
Останній чинник Голова Директорії В. Винниченко вважав за найважливіший у тих умовах. «Як і перший раз, за Центральної Ради, так і тепер, удруге, націоналістична, безглузда політика Пятакових і Ко не тільки спинила той процес, — писав він про відродження й зміцнення УНР, — але й штовхнула українську керуючу демократію вправо. Коли спочатку сістему трудових рад було принято більше як тактичний хід (принаймні, я так дивився тоді на це), то після відозв пятаковського уряду трудові ради стали вже прінціпіально більш приємлемими для нас, ніж чисті совіти. Я, так само зляканий і обурений зрадливостю й намірами російських націоналістів-большевиків, також почав обстоювати сістему трудових рад, бо вона нас забезпечувала від націоналізму російських большевиків, вона нам гарантувала наші національні здобутки»[22]. Помірковані ж елементи у проводі Української революції взагалі ладні були відступитися і від принципу трудових рад.
Голова Директорії навіть вважав, що в той час керівництву руху вдалося б упоратися із петлюрівщиною й балбочанівщиною, якби не було пятаковщини. «Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтування.
Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлася уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісари, офіцерські робітниче-селянські школи! «Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!» От уся програма!»[23].
22
Винниченко В. Відродження нації (історія української революції [марець 1917 р. — грудень 1918 р.].) — Ч. III. — К., Відень, 1920. — С. 190.