Останнє зауваження В. Винниченка має надзвичайну вагу. Справді, відступаючи від ідеї трудових рад, керівне ядро революції відступало від програми Директорії в цілому, залишаючи замість неї тільки одне гасло — оборони самостійної національної республіки від більшовиків.
Оскільки ж сталося це практично паралельно з кристалізацією курсу Директорії, В. Винниченко вважає добу Директорії вичерпаною на межі 1918–1919 рр., ще до проведення Трудового Конгресу України: «Ролю широких мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і міський пролетаріат од влади й творення державності було одіпхнуто новим чинником — національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.
Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів)»3. Хоч Директорія існувала й потім, реального впливу на перебіг подій вона не мала, а скоріше була прикриттям влади й політики отаманщини. Соціалістичні партії також були неспроможні змінити курс Директорії, чи бодай скоригувати його, зробити адекватнішим нагальним потребам часу. Свідчення тому — ультимативна, «дуже грізна» вимога VI з'їзду УСДРП до вищої державної інституції УНР:
«1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.
2. Негайна організація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до організації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачі їм влади влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.
3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.
4. Одверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.
5. Вимога Донові про очищення занятих донськими козаками територій України й боротьба з добровольчою армією на Україні.
6. Обмеження політичних свобод (заведення виключних станів) уживати лише в смузі військових дій; в інших місцях лише на разі погрози революції й демократії, а також українській державності з боку контрреволюційних елементів. Скасувати стан облоги в Києві.
7. Негайне припинення репресій, арештів і розстрілів без суду; увільнення арештованих революційних діячів; вимога від Російського Совітського Уряду того ж самого відносно діячів Українського національного руху.
8. Гарантія вільного існування на Україні всіх політичних революційних організацій і забезпечення їм форм парламентарної боротьби.
9. Негайне й рішуче очищення урядового апарату в усіх галузях порядкування од контрреволюційних і антидержавних елементів.
На зазначені 9 пунктів вимоги Уряд У.Н.Р. повинен дати Конгресові У.С.Д.Р.П. або Центральному Комітетові У.С.Д.Р.П. відповідь не пізніще як через 48 годин з моменту пред'явлення її Голові Директорії. В разі негативної відповіді, або неодержання ніякої відповіді до зазначеного терміну представники У.С.Д.Р.П. в Директорії й Раді міністрів повинні вийти з Уряду»[24].
Однак військова влада не тільки не зважала на подібні демарші, але й зверхньо кепкувала з них. Представники ж УСДРП ні з Директорії, ні з уряду не виходили, а мовчки сприймали образи. Дехто навіть переховувався поза домівками, побоюючись розправи без суду й слідства, що в тій вибуховій атмосфері було цілком імовірним.
Особливу безпорадність керівники УНР виявили щодо військового будівництва. Директорія вступала до Києва разом із тридцяти- тисячним військом, а по всій Україні його налічувалося близько ста тисяч. Вищий орган республіки перебував у Києві півтора місяці. За цей час військове міністерство, штаби всіх корпусів, при наявності засобів, апаратів, необмежених кредитів, треба думати, повинні були сформувати армію. Коли за місяць повстання, не маючи ані грошей, ані міністерства, ані запасів зброї, Директорія змогла створити армію в сто тисяч, то скільки ж повинно було в неї бути за півтора місяці під владою Головного Отамана республіканського українського війська? — ставить В. Винниченко запитання і додає: «Особливо, коли ще взяти до уваги, що за ці півтора місяці на формування армії було видано 300 мільйонів рублів». Відповідь на це запитання така: «За тиждень чи півтора до вигнання нашого з Києва, коли повстанці вже взяли Полтаву, коли самовпевненість Січових отаманів стала помітно падати, Директорія захотіла точно знати, скільки було нашого війська на всій Україні. І військовий міністер Греків дав точну й докладну відповідь: на всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами було 21.100 чоловік»1.
Збройні сили УНР були дислоковані таким чином: «На Чернигівському напрямі. Група Рогульського: 1-й Січовий полк — 1 700 чоловік, Білоцерківський п. — 1 700 ч.; 1-й Січовий кінний п. — 500 ч.; Резерв у Дарниці 1 000 ч. Всього: 4 900 ч.
На Полтавському напрямі. Група Сушка. 5-й Січовий п. — 1 700 ч.; Чорноморський п. — 1 000 ч.; 2-й Одеський п. — 1 300 ч.; Лубенський кінний п. — 400 ч. Всього: 4 400 ч.
Кременчуцький напрям. Група Думіна. 6-й Січовий п. — 1 100 ч.; Гайдамацький п. — 1 700 ч.; Дорошенківський п. — 500 ч.; Республіканський п. (бувший Балбочанівський) — 800 ч. Всього: 4 100 ч.
У Київі.
1-й Окремий Січовий курінь — 300 ч.; 2-й Січовий п. — 1 300 ч.; 3-й Січовий п. — 1 700 ч.; 1-й Синєжупанний п. 1 700 ч.; Залізничний п. — 1 700 ч.; Технічний залізничний курінь — 600 ч.; Ударний курінь Ковенка — 400 ч. Всього: 7 700 ч.»[25].
Таких мізерних сил було замало навіть щоб оборонятися від спровокованих «балбочанами» повстань, які повсюдно вибухали проти Директорії. Звісно, й мови не могло бути, щоб із таким військовим потенціалом сподіватися на успіх у боротьбі з більшовиками. Їхня сила полягала не лише в опорі на Радянську Росію, хоча й це важило вже дуже багато, а, передусім, у високому авторитеті, якого набули нелегальні організації КП(б)У в процесі повстанськоселянської і страйкової робітничої боротьби з гетьманщиною.
Перші дні 1919 р. стали вирішальними для долі влади в Харкові. 1 січня місцеві робітники на заклик виконавчого бюро ЦК КП(бУ, яке очолив Я. Яковлев, підняли в місті повстання. Навколишні міста і містечка (Лозова, Павлоград, Синельникове, Ізюм, Чугуєв, Зміїв) дуже швидко переходили під контроль рад. Червоні війська контролювали залізницю на відтинку Лозова-Катеринослав, що створило умови для наступу на Харків[26]. Після боїв під Козачою Лопанню, Слатіно, Грайвороном і Злочевим петлюрівські частини, якими командував полковник П. Балбочан, відійшли, і 3 січня в Харків вступили війська В. Антонова-Овсієнка[27].
4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР ухвалила створити на базі українських радянських частин Український фронт. Командуючим став В. Антонов-Овсієнко, а членами РВР Н. Вишневецький, Ю. Коцюбинський і Ю. Щаденко3.
Це прискорило розвиток боротьби за відновлення влади Рад, хоча процес цей не міг бути простим, ускладнившись і певними суб'єктивними, особистісними чинниками.
6 січня урядом було розглянуто питання «про назву Української Республіки» і вирішено «присвоїти Республіці назву Українська соціалістична радянська республіка»4, а 14 січня видано відповідний урядовий декрет5. Значно активізувалася діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Г. Пятаковим.
Сам Г. Пятаков у ті дні виявляв виняткову мобільність, енергійність, наполегливість. Його особистий внесок у питання, що розв'язувалися, був дуже вагомий. Він був автором численних документів — маніфесту, декларацій, декретів, розпоряджень. Про це дуже мало хто знає. Адже, навіть у збірнику документів і матеріалів «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 — серпень 1919)» (- К., 1962), де вміщено значну кількість документів того часу, всі вони подані анонімно. У тих випадках, де була потреба перелічити членів уряду, ім'я Г. Пятакова опущено. Він взагалі не згадується у цьому виданні. Та це й не єдиний випадок. Як рецидив минулих часів і настроїв можна розцінити і те, що у виданому вже в 1987 році енциклопедичному довіднику «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» навіть у спеціальній статті про Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (c. 546) відсутнє ім'я його голови. Хоча справедливості ради слід відзначити: у цьому довіднику вперше за час після 1930 року подано біографічну довідку про Г. Пятакова.
26
Див.: Гражданская война на Украине. 1918–1920. Сб. документов и материалов в трех т., четырех кн. — Т. 1. — Кн. 1. Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории. — К., 1967. — С. 538, 539.