Таким чином, Галицька армія «уявляла з себе боєздатну регулярну армію з не зовсім відповідним командним складом; у ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил… З національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям»[712].
Що ж до армії УНР, то вона мала чимало відмінного. Генерал М. Капустянський (в 1919 р. — полковник. — В. С) вважав, що її вояки всотували в себе традиції російської армії. «… За мирних часів «хахли», як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це здебільшого селяни, слухняні, нерозбештані, розумні. Великий % із них ішов в фельдфебелі, вахмистри й лишався на понадтерміновій службі. Також значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі являлася «великорослими» й комплектувала гвардію, фльоту й кінноту. Взагалі українці складали чудовий бойовий елемент. Таким чином, Українська Армія мусила бути щодо козачого складу зразковою. На жаль, часть з бувших «салдат» зіпсувалася через революцію і славетні свободи без обовязків; деякий, правда, незначний відсоток, особливо в кінноті й тилових установах, набув нахилу до грабунків. Однак із цим легко можна було управитися, зміцнивши карність, бо значна більшість надавалася до ладу зі своєї істоти. А до того, ще козаки перейнялися традиціями Запоріжжя з його суворою карністю на поході й в бою…
Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно освічений елемент.
Старшинство уявляло ріжноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціятивою і відвагою ще залишався гурточок або авантурників, або розбештаних людей, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання… Старшин Генштабу, за невеликим винятком, було пристосовано до обставин сучасної війни…
Наддніпрянська армія уже в період Проскурівської операції уявляла з себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією й національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим бойовим осередком, прекрасний козачий елемент, слабеньку карність й неналагоджений тил зі слабими й невистарчаючими мобілізаційними апаратами. Бойова здібність при умовах партизано-більшовицького фронту й завзятість — назагал високі»[713].
Гадається, спостереження одного із будівничих збройних сил України досить цікаві, а висновки дозволяють краще зрозуміти, які риси були притаманні армії УНР, як вони згодом позначилися на перебігу воєнних дій та їх результатах.
Якщо порівняти обидві армії, завершує М. Капустянський, то армія УНР «була менше організованою й упорядкованою, ніж Галицька, карність мала теж значно слабшу, тил і постачання кепсько налагоджені. Почасти це можна пояснити надто рухливою війною…
З боку чисто бойового, як здібність маневрувати на широких фронтах, битися на всі чотирі сторони світу білого, персональна ініціатива, то наддніпрянці були сильніші за галичан, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту… Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще відомі надоніпрянцям, аніж наддністрянцям.
На мій погляд, прекрасною є комбінація зєдинення акуратности, обмеженосте в бажаннях, навику та послуху й ладу галичанина з ініціятивою, войовничістю й широким розмахом наддніпрянця»[714].
Слід ураховувати, що водночас позиції більшовиків в Україні дещо послабилися, і влітку 1919 р. ситуація складалася в цілому сприятливо для розвитку української справи. Відчувалося наростання в масах настроїв невдоволення і протесту проти більшовицької політики, зокрема їхнього прагнення грабувати матеріальні ресурси і проводити політику кривавого антиукраїнського терору. Останній в той час набрав більших розмірів, ніж у кінці 1917 — на початку 1918 рр.
У збройну боротьбу проти РКП(б) — КП(б)У втягнулися усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак ефективно скористатися з об'єктивно сприятливих обставин не судилося. Однією з нездоланних перешкод стали суперечності всередині соборного українського табору. І дрібниць тут, як виявилося, не було. Негативно позначався кожен незважений, непогоджений крок, будь- яке амбіційне рішення, непродумане, необережне висловлювання тощо.
В цьому плані варто звернути увагу на момент, пов'язаний із проголошенням Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР, на спосіб, в який це було зроблено. Крім принципового неприйняття наддніпрянськими демократами й соціалістами самої ідеї диктатури, провід УНР був вражений тим, що в даному разі навіть формально було знехтувано колективною думкою галицького центру, а «проголошення» вилилося у вкрай цинічні дії чотирьох осіб. Власне, ці дії також були дивним чином оформлені в Акті Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. в Заліщиках: «З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, яка грозить вітчизні, для скріплення і одностайности державної влади Президія Виділу Української Національної Ради З.О.У.Н.Р. і Державний
Секретаріят постановляють отсим надати право виконувати всю військову і цивільну державну владу, яку досі на основі конституції виконував Виділ Української Національної Ради і Державний Се- кретаріят, Др. Євгенові Петрушевичеві. Ся повновласть важна до відкликання.
За Президію Виділу Української Національної Ради: Др. Є. Петрушевич. За Раду Державних Секретарів: Др. Із. Голубович, Др. І. Макух, Інж. Іван Мирон»[715].
Дії Є. Петрушевича спричинили бурхливу реакцію у наддніпрянців. «Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення, — емоційно згадував І. Мазепа. — Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми вважали, що акт 9 червня був незаконний. Іншими словами: Директорія й уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот і тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою. Вважалося, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли перейти на Директорію, яка, як суверенна влада обох з'єднаних республік, мала виконувати ті функції через окреме, створене для цього міністерство галицьких справ»[716].
4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Міністерства в справах Західної Області Української Народної Республіки. В цьому законі говорилося: «Відповідно до актів з 3-го та 22-го січня 1919 року про злуку Української Народньої Республіки з Галичиною, в складі міністерств Української Народньої Республіки утворити міністерство Західньої Области Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною»[717]. Кандидатом на посаду міністра галицьких справ був намічений С. Вітик — заступник президента Української Національної Ради.
Отже, на проголошення диктатури Є. Петрушевича Директорія відповіла утворенням окремого міністерства для Галичини, а самого Є. Петрушевича вважала за такого, що вибув зі складу Директорії. Коли пізніше в Кам'янці відбувалися спільні засідання обох урядів, то Є. Петрушевич у них брав участь уже не як член Директорії, а лише як голова галицького уряду.
Для розуміння подальшого розвитку подій важливо звернути увагу і на примітні риси характеру Є. Петрушевича. «Це був поміркований демократ, без ширшого горизонту й без революційного темпераменту, — стверджує діяч, якому довелося близько знати галицького керівника. — Чоловік без твердої волі й без ясної думки, він зовсім не надавався на ролю провідника й диктатора та ще в часи великого революційного руху. В критичні моменти він вагався, уникав радикальних рішень, шукав виходу в компромісах. Вже з перших розмов з Петрушевичем я побачив, що він не мав свого власного погляду на справу, а тому легко піддавався впливам інших людей. Просто жах брав при думці, як це галицьке громадянство в найкритичніший момент своєї боротьби поклало всю відповідальність на плечі цієї одної людини, вже не молодої (Петрушевичеві було тоді коло 56 років, отже він був старший за Петлюру майже на 15 літ), а головно психологічно далекої від революційної стихії»[718].