Така позиція ґрунтувалася на цілком реальних політичних тенденціях. Головний Повстанський Штаб, до якого входили незалежні українські соціал-демократи і есери, як вище зазначалося, взагалі виступав за організацію уряду на радянських засадах.
Не можна було не рахуватися і з настроями, втіленими у листі «військово-революційної ради повстанців Григор'єва й Махна» від 16 липня 1919 р.: «… Ми, повстанці Херсонщини, Катеринославщини та Таврії з революційним совітом во главі стоїмо на ґрунті самостійности України, бо фактично за неї боремося. 2. Принцип народоправства визнаємо. 3. Трудового Конгресу не визнаємо, а визнаємо Всеукраїнський з'їзд рад. 4. Вся влада належить радам робітничих, селянських та козацьких депутатів, вільно обраних. Директорії не визнаємо і стоїмо за негайну ліквідацію її, а замісць неї мусить бути утворена тимчасова головна Рада Республіки із соціалістичних елементів, які стоять на ґрунті радянської влади в незалежній Українській Республіці»1.
У пошуках українськими есерами та українськими соціал-демократами платформи для порозуміння і відновлення спільних акцій на користь Української революції помітне місце належало об'єднаному засіданню Центральних Комітетів УПСР і УСДРП, представників галицьких соціал-демократів (С. Вітик, Сіяк) і міністрів, яке відбулося у Кам'янці 2 липня 1919 р. Досягнуті угоди, зокрема, вимагали:
«а) необхідність негайного вироблення, затвердження і переведення в життя закону (конституції) про унормування компетенції й взаємовідносин між Директорією і Радою Міністрів (згідно рівенській умові), б) необхідність реорганізації складу Директорії (замісць виключених з Директорії Петрушевича (вважалось, що Є. Петрушевич вибув зі складу Директорії фактом проголошення себе диктатором ЗОУНР. — В. С.) і Андрієвського мали ввійти: від галичан соц. — дем. Вітик, один представник від укр. соц. — рев.; рішення про вихід зі складу Директорії Швеця і Макаренка залишалось в силі, але «практичне переведення» одкладалось, «вважаючи на внутрішні і зовнішні обставини», в) необхідність утворення Військової Ради, що мала припинити безконтрольну «стратегію» і хозяйнування більших і менших отаманів на фронті і, нарешті, г) «доручалось товаришам вжити всіх заходів до скорішого внесення в кабінет закону про Ради — місцеві органи побудовані на трудовому принціпі»[723].
Навколо останнього (тобто закону про Трудові ради) розгорнулася тривала полеміка, зовсім недопустима в умовах швидкоплинного революційного часу. В результаті до рішення так і не дійшло. Паралельно палахкотіла публічна дискусія (крім офіційного листування, численні публікації з'явилися у періодиці) навколо умов співробітництва українських есерів і українських соціал-демократів у Раді Народних Міністрів УНР.
Нарешті 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав ЦК УПСР ультимативного листа: «З огляду на відповідальний момент, коли сучасне загальне положення — як внутрішнє так і зовнішнє рішуче вимагає, щоби Правительство стало на шлях виразної демократичної політики, Центр. Комітет Укр. Соц. — Дем. Роб. Партії вимагає від Центрального Комітету УПСР обовязати соц. — революціонерів, членів Кабінету, взяти позітивну участь в ухвалі кабінетом не пізніше 12 серпня відозви про загальне виборче право, проект якої сьогодня посилається до ЦК УПСР додатково.
Центральний Комітет УСДРП цим зазначає, що коли б міністри, члени партії соц. — рев., відмовилися прийняти комунікат про загальне виборче право, то Центр. Комітет УСДРП в такім разі доручає міністрам членам партії соц. — демократів самим прийняти ту відозву, беручи таким чином на себе відповідальність за наслідки цього акту»[724].
Розрахунок українських соціал-демократів виявився правильним: есерам важко було відповісти відмовою, яка б за своїм значенням дорівнювалася бунту всередині урядового табору. Тому УПСР відступилася від принципу Трудових рад і 12 серпня 1919 р. підписала «Погодження», приставши «на деклярування принціпу парляментаризму (демократичні вибори до парляменту і органів самоврядування) і на коаліційний кабінет (в кабінет мало бути введено одного або двох правих, решта портфелів ділилась пополам між с.-р. і с.-д.»[725]. Щоправда, есери відразу заявили, що залишають за собою право й надалі агітувати за трудовий принцип.
Цього самого дня Радою Народних Міністрів було оголошено декларацію, головна ідея якої містилася у таких положеннях: «Для відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу й спокою, якого так жадають всі громадяни нашої землі, Правительство повинно опертися на ввесь народ, притягнути до державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі здобуття української революції і незалежність нашої Республіки. Тому… в згоді з Директорією Української Народньої Республіки сим оповіщає про свій твердий і неухильний намір довести діло закріплення народнього ладу на Україні до успішного кінця.
Правительство виробляє проекти законів про вибори в Парлямент з правом Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування) на місцях на основі всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного й пропорціонального виборчого права»[726].
Щодо оцінки декларації виникли суперечливі думки.
М. Шаповал (звісно, з ортодоксальних есерівських позицій) вважав, що поворот у політиці уряду означав зраду засад трудової влади і законів Трудового Конгресу, свідчив, що український провід «зрікся від засад, оповіщених революцією», «розірвав з українськими повстанцями» і «відштовхнув від себе українську радянську демократію»[727].
І. Мазепа (звичайно, як соціал-демократ) намагався спростувати наведені твердження, доводячи, що в згаданому документі було реалізовано саме постанови Трудового Конгресу про підготовку законів для виборів всенародного парламенту. Він захищав курс українських соціал-демократів на консолідацію всіх українських сил, що підпорядковували цьому завданню кроки на відхід від трудового принципу. «Соціал-демократи були того погляду, — пише він, — що успішність нашої визвольної боротьби залежатиме не від тої чи іншої форми влади… а головно відфактичного стану організованих українських сил… Завдання українського уряду полягало в тім, щоб бойові сили революційної України фактично обєднати, не вважаючи на… політичні ріжниці, які в дійсності були в термінах і назвах»[728].
Досить своєрідно при цьому тлумачив І. Мазепа сам принцип Трудових рад. Перебуваючи у вирі подій, змушений реагувати на всілякі нюанси у поведінці різних політичних сил, лідер УСДРП, мабуть, мав певні підстави для тверджень, подібних до такого: «… Тодішнє українське «радянство» було виразом малої політичної підготованости українських мас та деяких провідників. Це була віра в магічне значіння слів («радянська влада»), хоч зміст в ради «трудового принципу» есери вкладали зовсім інший, ніж большевики, уявляючи собі трудову радянську владу, як панування селянської більшости»[729].
Не заперечуючи відносної слушності міркувань І. Мазепи, вірніше беручи їх до уваги для розуміння, виправдання поведінки соціал-демократів у обставинах, які склалися, звісно, не можна визнати достатньо переконливою кваліфікацію лінії УПСР. Спроба підмінити принциповий аспект термінологічними уподобаннями — не найкращий прийом у політичній полеміці й пошуку наукової істини.
На кінець серпня 1919 р. визріла проблема зміни ураду. 28 серпня Голова Ради Народних Міністрів Б. Мартос подав у відставку. Головна причина, безперечно, полягала у неможливості співпраці прем'єра УНР з диктатором Є. Петрушевичем. Соціал-демократ Б. Мартос принципово відмовлявся робити будь-які кроки назустріч останньому. Велику роль відіграла й еволюція С. Петлюри у бік принципів парламентаризму, що з неминучістю мало призвести до посилення позицій правих сил.
Ряд політичних діячів, наприклад Є. Коновалець, О. Назарук, схильні вважати Б. Мартоса найнездарнішим прем'єром українського уряду, який несе найбільшу відповідальність за поразки УНР у 1919 р.[730].