Одним із цікавих проявів соціально-структурного (системно- структурного) підходу є елітистські концепції (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс), за якими політична влада в суспільстві має належати еліті, яка перебуває в постійній циркуляції (перманентний прихід у владні структури найобдарованіших, найрозумніших, найвольовитіших, найфаховіших особистостей з одночасним «відсіюванням» елементів, які перестають відповідати критеріям еліти). Якщо такі канали соціальної мобільності забиваються, «костеніють», революції постають як останні клапани циркуляції еліти, рятівники, які «хірургічним втручанням», попри всю його болісність, відкривають перспективу оздоровлення, зокрема морального (А. Тойнбі), Англійський релігійний філософ і історик вважає зміну еліт (як би не намагалися чіплятися за свої удавані переваги ті, хто не можуть запропонувати конструктивні відповіді на виклики часу) зовсім не випадковими актами, а цілком природними, об'єктивно зумовленими: «рух постійно виявляється в феномені розпаду — через безсмислене й дике руйнування цінностей до відродження в новому акті творення»[1035].
Для А. Тойнбі незаперечно: якщо суспільство не в змозі відповідати на «виклики Часу», воно ставить на собі хрест, провалюється, невмолимо розчиняється у Пітьмі, приречено на загибель. Революція в цьому зв'язку (процес, який відповідає загальноцивілізаційній тенденції розвитку), безумовно, повинна розглядатися як відповідь соціуму на історичний виклик. Звісно, здатною давати відповіді на виклики Історії лише «творча меншість» вона і опиняється на чолі революційного процесу.
Найскладнішим і найважче адаптованим до історичного ґрунту залишається «психологічний напрямок» сучасної революціології. Втім, зародився він достатньо давно і має за собою такі гучні в науці імена як Г. Лебон, П. Аман, Д. Йодер, Ч. Еллвуд, П. Сорокін, М. Вебер, В. Зомбарт і багато інших. Всі вони тією чи іншою мірою схильні шукати якийсь універсальний, всезагальний, притаманний усім революціям психологічний фундамент як органічний закон життя суспільства. Так сталося, що при цьому значно більше розробляються не стільки позитивні начала індивідумів, груп, страт — такі, скажімо, як альтруїзм, колективізм, тяжіння до гармонійності, взаємодопомоги (П. Кропоткін, І. Мечніков, К. Тімірязєв, Л. Гумільов, Г. Заварзін), а негативні інстинкти — егоїзм, страх, заздрість, ненависть, садизм і т. ін. (соціал-дарвіністи Д. Гумплович, У. Мак- Дугалл, У. Самнер, Е. Росс та ін.). На жаль, такий однобічний крен породжує просто злостиву, цинічну нервово антигуманну літературу як книга В. Булдакова «Красная смута. Природа и последствия революционного насилия»[1036]. Правда, поміркованіші (можливо — просто прагматичніші) школи і напрямки демонструють вміння інтегрувати в себе, точніше — обертати собі на користь будь-який настрій, протестне дійство — аж до соціальних конфліктів включно. Це соціальне маніпулювання, яке, між іншим, здійснюється тим ефективніше, чим краще й глибше розпізнається дійсна природа походження конфліктів на всіх їх зрізах — від індивідуально-особис- тісних до глобально-вселюдських.
Лапідарно окреслені вище напрямки у вивченні феномена революцій, попри певні неминучі суперечності, «нестиковки», все ж дають можливість здійснювати множинність, різноманітність підходів, які в чомусь доповнюють один одного, в чомусь «перекривають», в чомусь породжують зрозумілі різночитання, а разом свідчать про об'єкивно-суб'єктивну закономірність явища, яке аналізується, і здатність підлягати системному науковому дослідженню, поясненню з обґрунтованими результатами — висновками.
У найзагальнішому революції — це найінтенсивніші, найусвідомленіші і найнасильницькі процеси в межах всієї сукупності соціальних рухів, їх апогей і кульмінація (Х. Арендт, С. Ханінгтон, Ш. Ейзенштадт). В них якнайповніше втілюються емоції, високі пориви, неабиякі організаційні здібності, високо розвинута ідеологія соціального протесту і визвольного ідеалу, заснованого на вірі в Справедливість, Рівність, Свободу, Прогрес, на переконанні, що революції відкривають шлях до кращого, досконалішого соціального порядку. Ставка в революціях робиться на пріоритет політики, ідеали прогресу, розуму, на соціальну й культурну активність, потенційну здатність покращувати суспільні відносини. При всьому драматизмі протікання, революції найуспішніші періоди — прориви в історії до нової якості, до змін у моральній сфері. Обґрунтованим виглядає марксистський підхід, за яким революції здійснюють злам застарілої політичної надбудови і створення нової, що, як правило, супроводжується подоланням опору певних, часом достатньо чисельних суспільних груп.
Водночас варто враховувати, що революції охоплюють суспільство в цілому як єдиний суспільний організм і різні сфери громадського життя. Цілком правомірними є терміни: промислова, індустріальна, наукова, науково-технічна, управлінська, інформаційна, соціальна, політична, культурна, інтелектуальна, духовна, моральна, сексуальна, екологічна революції. Якщо революції не досягають, або не відразу (не з першого разу) досягають тієї мети, яка оформляється в програми, теорії, концепції її ідеологами, їх внесок у цивілізаційний поступ все одно позитивний. Таку їх властивість дуже тонко підмітив один з найяскравіших представників народництва, інтелектуал П. Лавров. Він наголошував: «Саме в процесі боротьби за найширшу й найвищу, навіть і недосяжну життєву мету можуть бути здійснені ті реальні цілі, які роблять історію людства процесом прогресивним. Реальний прогрес історії складається ні з чого іншого, як з окремих завоювань, зроблених за прагнення до далеко ширшої і далекої правди в мислі і житті, завоювань, які були б неможливими, якби перед очима особистостей, які здійснюють ці завоювання, не вимальовувалися ідеали далеко ширші, правда далеко радикальніша»[1037].
Практично ту ж думку, значно лапідарніше повторив і М. Вебер, підкресливши, що навіть утопічними задумами політики-рево- люціонери спонукають іти за горизонт, оскільки «можливого не можна було б досягнути, якби в світі знову і знову не тягнулись до неможливого»[1038].
Якщо революції, не досягши мети, завершившись поразками, не знімають назрілих суспільних суперечностей, неминуче залишається об'єктивний ґрунт для їх повторення (наприклад, за 12 років — 1905–1917 — в Росії відбулося аж три революції з повторними намаганнями розв'язання багатьох тих самих проблем), іноді за «дозріліших» обставин, а іноді — ще за складніших умов, що нерідко призводить до більш загострених форм протікання, спонтанних «викидів» енергії, вибухів ексцесів, яких би, вочевидь, вдалося уникнути за своєчасного досягнення історично зумовлених потреб, подолання кризових фаз розвитку.
Революціологи пропонують цілу низку логічних критеріїв, застосування яких дозволяє ввести певний порядок у кваліфікацію революцій, тобто її типологізацію.
Оскільки набір критеріїв (схем), до яких вдаються дослідники, має відмінності, по різному оформляються і пропоновані типології (абсолютизувати жодної не варто, апріорі розуміючи їх умовність).
Так, у схемі Р. Тантера-М. Мідларського акцент зроблено на критеріях: а) ступінь участі мас; б) тривалість революцій; в) рівень насильства; г) цілі повстанців. В результаті вичленяються чотири типи революцій.
1) Революція мас — рух широких соціальних сил, тривалий за часом, з високим рівнем насильства, рух, який веде до фундаментальних політичних і соціальних змін.
2) Революційний переворот, «революція згори» — порівняно невисокий рівень участі мас, короткочасність, поміркованість в усіх сферах діяльності і як наслідок — зміни лише в політичній системі суспільства.
3) Переворот-реформа — еклектичний варіант, коли опора — мета робиться на другому елементі, а перший по суті підпорядковується другому, відтак він здійснюється млявіше за революційний переворот, з меншою рішучістю, інтенсивністю.
1036
Булдаков В. П. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. — М., 1997. - 376 с.
1038
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. — М., 1990. — С. 706.