Я відразу ж повинен сказати, що це єдиний уряд, який можливий в Росії в даний час. Він втілює в собі єдину ідею, яка залишилася в Росії, що її згуртовує»[1132].
Вроджена здатність бачити глибше й масштабніше, міркувати, оперувати справді «космічними» категоріями, не збиватися на неістотні дрібниці дозволила мислителю точно «схопити» сутність тогочасних процесів і лапідарно передати їх зовсім не в компліментарних, навпаки у відверто жорстких (аж до непривабливості) тонах і формулах. Жовтнева революція започаткувала радянську історію. З одного боку, до соціальної творчості було піднято мільйони трудящих і цим доведено, що не лише вузький елітарний прошарок країни здатен бути суб'єктом, деміургом прогресу.
З іншого боку, через певний час почалися порушення політичних свобод громадян, проголошених Жовтнем, інші неприродні деформації, що перетворили шлях соціалістичного творення на паліатив величних досягнень і страшних трагедій.
Епохальні здобутки радянського народу, який в історично найкоротші строки перетворив свою країну на зверхдержаву, яка здійснила вирішальний внесок у перемогу в найстрашнішому катаклізмі всіх часів — Другій світовій війні, відкрила космічну еру людства, вражала світ небаченими досягненнями. Здійснивши справжні прориви у сфері забезпечення соціального захисту особистості, викликавши небачену раніше енергію масового творення, велетенський сплеск ентузіазму, продемонструвавши зразки інтернаціоналізму й нефальшивого братерства народів, народжений Російською революцією лад довів, що інший, справедливіший за історично пережитий, світ можливий.
Правда, спродукована модель виявилася дивним поєднанням високих вартостей і очевидних вад. Так, зовсім неспівмірною виявилася ціна, заплачена за індустріалізацію й форсовану, насильницьку колективізацію. Масштабними злочинами обернулося згортання розпочатої в перші роки радянської влади демократизації політичної системи і її переродження в панування бюрократії. Найстрашнішими виявами наростання тоталітарних тенденцій стали репресії часів сталінізму. Окрім усього іншого, це ще дискредитувало й самі ідеали революції, соціалізму, сіяло зневіру в масах щодо істинності торованого суспільного шляху.
Природно, це приносить позитивні зрушення, веде до збагачення, поглиблення висновків у вивченні надзвичайно складної і суперечливої сторінки вітчизняної історії. Серед інших незаперечних історіографічних надбань особливої уваги заслуговують такі: спроби аналізувати події в Україні в 1917–1920 рр. у міжнародному, європейському, світовому контексті1; подолати застарілі соціальні парадигми пояснення здобутків і втрат визвольної боротьби; предметно розібратися у співвідношенні національно-державницьких орієнтацій лідерів руху та їхнього реального впливу на кінцеві результати суспільних процесів2.
Цілком солідаризуючись з перспективними пошуками нових, неординарних підходів, поділяючи значну частину цікавих оцінок, висновків, узагальнень, хотілося б водночас звернути увагу на деякі моменти, тенденції, що вже встигли виявити себе досить виразно і можуть негативно позначитися на плідності дальших досліджень.
Йдеться, зокрема, про те, що, долаючи справді спрощену і примітивну схему експорту в Україну чужої для неї соціальної революції з Росії, «міжнародний контекст» вичерпується (принаймні, на сьогодні) здебільшого порівняннями дій проводу Української революції і більшовиків, з'ясуванням причин перемоги останніх і поразки українського національно-визвольного руху, неприхильністю
1 Україна в революційних процесах перших десятиліть XX століття. Міжнародна науково-теоретична конференція 20–21 листопада 2007 р. — К., 2007. - 582 с.; Україна в революційних процесах перших десятиліть XX століття. Міжнародна науково-теоретична конференція 20–21 листопада 2007 р. Наукові дослідження. — К., 2008. - 572 с.
2 Див.: Verstiuk V. Концептуальні проблеми вивчення історії Української революції // States, societies, cultures. East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski. - New York, 2004. - P. 1171–1188; Солдатенко В. Ф. Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. в Україні // Український історичний журнал. — 2008. - № 1. — С. 75–88; Його ж. Нові підходи в осмисленні історичного досвіду та уроків революційної доби 1917–1920 рр. в Україні // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. XXХ^ тематичний випуск «Соціальні й національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів (до 90-річчя УНР) — Запоріжжя, 2008. — С. 93–103; Его же. Украинская революция 1917–1920 гг. К выяснению контуров и параметров исторического феномена // Гілея. Науковий вісник. Зб. наукових праць. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки. — Вип. 18. — К., 2009. — С. 4–20; Его же. Новейшие тенденции и актуальные проблемы историографического освоения опыта украинского национального движения в 1917–1920 годах // Там же. — Вып. 20. — К., 2009.
— С. 4-30; Его же. Феномен Украинской революции // Российская история.
— 2009. - № 1. — С. 34–46; Суспільно-політичні трансформації в Україні в XX столітті: від задумів до реалій. — К., 2009.
європейських держав до українських інтересів, української справи, формуванням украй несприятливого зовнішньополітичного чинника[1133]. Що ж до впливу на розвиток процесів в Україні загальноєвропейських революційних рухів, з'ясування їхнього місця і ролі в подіях на українських теренах, то, крім взаємних закликів до конкретних, детальних досліджень, далі справа майже не рухається. А без цього істотного нарощення знань, логічного завершення започаткованої тенденції просто не станеться.
У вивченні причин і сутності Української революції особливий наголос робиться на національних, національно-державотворчих завданнях, а схиляння українських соціалістичних партій до ініціювання кроків щодо перебудови суспільства на засадах народоправства, у тому числі й зміни системи форм власності, нерідко розглядаються як данина модним соціальним течіям, пасування перед соціальним (соціалістичним) більшовицьким екстремізмом і тиском соціальних низів, спроби здійснення передчасних соціальних експериментів (хоча і в обмежених масштабах, з уповільненим темпом), руйнування єдності нації, що призвело зрештою до трагічного фіналу[1134].
Дослідникам-початківцям, зокрема, імпонують підходи зарубіжного «прагматичного покоління науковців», які виявляють «максимальну безсторонність» у дослідженні гостроти аграрної проблеми в Україні[1135]. Зарубіжні дослідники, слідом за П. Скоропадським, вдаючись до даних статистики, намагаються довести, що причина аграрного голоду полягала в «надмірному зростанні кількості сільського населення», а скасування приватної власності на землю, плани поділу великих земельних латифундій все одно не могли задовольнити всю масу малоземельного й безземельного селянства, а відтак — соціальні програми українських партій були не тільки необґрунтованими, а й шкідливими, авантюрними, руїнницькими[1136].
Однак поза увагою цих дослідників залишається психологічна атмосфера революційного часу, яка залежала не лише від суб'єктивних побажань і «бюрократично-бухгалтерських розрахунків», тим більше — сформульованих «заднім числом» у тиші наукових кабінетів, а не у вирі гострих соціальних конфліктів, революційних буревіїв, на що справедливо звернули увагу Ю. Присяжнюк і О. Михайлюк[1137].
Протиставляючи реалізмові державників романтизм революціонерів («народників»), покладаючи на останніх основну відповідальність за невикористаний історичний шанс, виразники так званого державницького напряму в історіографії чомусь не помічають очевидного — М. Грушевський був не меншим прихильником української державності, аніж, скажімо, Д. Дорошенко (прізвища в даному разі взято просто для більшої наочності, переконливості, оскільки за значного поширення в історіографії саме даного прийому, розбіжності у поглядах двох визначних політиків і вчених із багатьох принципових політичних питань всім добре відомі, хоч для порівняння позицій діячів різних напрямів з таким самим успіхом можна обрати й інших осіб).
1133
Див., напр.: Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини поразок. — К., 2003. — С. 337–365; Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Українські проекти в Російській імперії // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. — Т. 3. — К., 2004. — С. 412–499; Михутина И. Украинский Брестский мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством Украинской Центральной Рады. — М., 2007. - 288 с.; Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. — К., 2007. - 288 с.; Федюшин О. Украинская революция. 1917–1918. — М., 2007. - 334 с.; Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності. — К., 2008. — С. 391404; Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917–1923 рр. — К., 2008. — С. 14–255.
1134
Див., напр.: Яневський Д. Назв. праця. — С. 347–441; Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 р.). — Харків, 2000. - 462 с.; Єфіменко Г. Г. Взаємовідносини Кремля та Радянської України: економічний аспект (1917–1919 рр.). — К., 2008. - 230 с.
1135
Див., напр.: Земзюліна Н. І. Селянське питання в Україні 1917–1918 рр. (історіографія проблеми). Дис. канд. іст. наук. — К., 1998. — С. 36–38.
1136
Величківський М. Сільське господарство України і колоніальна політика Росії. — Нью-Йорк, 1957. — С. 12–13; Borys J. The Sovietization of Ukraine 1917–1923; Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination. - Edmonton, 1980. - P. 280; Скоропадський П. Спогади. — С. 284285 та ін.
1137
Див.: Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття XX ст.: Соціокультурні процеси. — Дніпропетровськ, 2007. - 456 с. Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ — початку XX ст. — Черкаси, 2007. - 640 с.