Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців зкаліченими національно, соціяльно і культурно, — оцінює ситуацію І. Мазепа. — Після довгої московської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народніх масах. Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що майже безпомічно плавала на поверхні розбурханої революційної хвилі.
Все це мало вирішальний вплив на організацію українських національних сил, зокрема на організацію українського проводу. Загально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготованих сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загально-політичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»[1142].
Практично перегукуються з наведеними положеннями міркування М. Шаповала: «Субєктивний стан наших сил був такий (наша свідомість): Український народ жив до революції традицією, цебто нова генерація жила переказаним, в спадщину одержаним примітивним світоглядом відповідно до соціяльної групи: чи селянство, чи робітництво, чи ремісництво, чи сільська і міська інтелігенція та пів-інтелігенція. Подавляюча більшість українців не мала навіть найменшої національної свідомости, навіть не мала окремого національного імені — більшість міських українців називала себе росіянами і в кращім разі малоросами, селяне ж не називали себе ніяк. Це стан примітивний»[1143].
І. Мазепа спеціально загострює увагу на тому, що на чолі національно-демократичної революції опинилися соціалістичні партії — передусім українські соціал-демократи та українські есери. Він вважає це природним явищем для даної епохи і пише, що «як витвір певної історичної доби названі соціалістичні партії виконали своє завдання», хоч і зазначає, що вони більшим або меншим чином були «під впливом романтичного ідеалізму, що приводив їх провідників до наївного космополітизму (всесвітянства)»[1144].
Серйозні проблеми, як відомо, виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагались очолити визвольний рух і, у відповідності до переконань і планів, повести за собою маси. Своєрідним каталізатором тут, на думку І. Мазепи, був більшовизм, радянський варіант розв'язання суперечностей суспільного руху. «Попередній єдиний український фронт розпадається, — і чим далі, все більше, — пише історик. — Крім українських комуністів, що утворилися з лівого крила українських соц. — революціонерів (т. зв. «боротьбистів») і лівих чи «незалежних» соц. — демократів, в самому українському протибольшевицькому таборі, з причин різного розуміння цілей і завдань революційної боротьби, незабаром доходить до гострого розєднання між соціялістами і несоціялістами. Соціялістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою відтягнути українські маси від впливу московських большевиків і повести їх за собою. Несоціялістичні групи, навпаки, залякані большевицькою пропагандою в кожному революційному кроці українських соціялістів вбачали «большевизм» і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням большевицьких впливів на Україні»[1145].
Звертаючись до історико-партійного сюжету у світлі новітніх дослідницьких публікацій[1146], неважко прийти до досить переконливого висновку: українські партії виявилися у відповідальний історичний момент організаційно слабкими, немонолітними, після 1917 р. не набирали авторитет, посилювали вплив у масах, а неухильно скорочували свою чисельність, ділилися на групи, течії, обособлені формування. Звісно, це ніяк не могло бути позитивним чинником для реалізації завдань, які ставили перед собою і повинні були розв'язувати саме національні партії.
Уже на початок 1919 р. сумарна кількість членів українських партій не досягала й 10 тисяч. І саме в цей час йшов інтенсивний процес збільшення чисельності організацій КП(б)У, позиції якої посилювалися створеними Українською комуністичною партією (боротьбистів) й Українською комуністичною партією[1147]. На комуністичній позиції перейшов і Бунд, офіційно найменувавшись Комфарбандом. Все це, звісно, було об'єктивним свідченням слабкостей українського руху, передумовою здачі позицій в конкурентній боротьбі. Давали себе взнаки й інші негативні моменти.
Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи, «реакційний режим» гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти контрреволюційного курсу П. Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради[1148].
Про практично одностайне засудження отаманщини писалося не раз. Цікаво, що зрештою був змушений визнати шкідливість цієї практики й основний її натхненник С. Петлюра. «Сновигання військових частин по території з реквізиціями, кінською повинністю — все це дратує селянина і він часто-густо повстає проти всіх, утворюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-отаманів еtс.»[1149].
Мабуть, варто зазначити, що у наведених словах міститься, хоч і обережна, констатація того факту, що селянин чинив опір усім владам, у тому числі й рідній, українській. Щодо цього думка С. Петлюри перегукується з неодноразовими яскравими самокритичними й критичними твердженнями В. Винниченка.
Не вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він намагався свідомо підтримувати авторитет уряду і боровся проти спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів…Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеляновича] — Павленка..»[1150].
Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби революції (отаманщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР явно «роздвоюється», коли намагається оцінити сутність отаманщини, виведеної в 1919 р., за його участі, на рівень загальнодержавної політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, створення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на схвалення: «…В той момент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в армії. — В. С.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу кишку…»[1151]. Цілком очевидно, що в даному випадку міркування С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно негативні моменти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні, тільки зайвий раз підкреслюють особисту відповідальність Головного отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.
1142
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921: У 3-х т. — Мюнхен, 1951. — Т. 3. — С. 114.
1147
Див.: Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). — К., 2006. - 479 с.