За рішенням уряду УСРР на початку березня 1920 р. замість призначеного Балтським ревкомом 4 лютого тимчасовим Начальним вождем ЧУГА підполковника Амврозія Вітошинського, цю посаду обійняв тридцятирічний галичанин Василь Порайко. Потрапивши в роки Першої світової війни до російського полону, він вступив до більшовицької партії. Проте В. Порайко перебував у Києві і лише двічі приїжджав у місце розташування ЧУГА. Тому її реформуванням фактично керував його заступник у військових справах Солодуб, який, до речі, очолював більшовицький штаб оборони Києва під час наступу на українську столицю об'єднаних українських армій у серпні 1919 р. У той же час Начальна команда була офіційно «перейменована» (фактично скасована) на Польовий штаб ЧУГА, а її начальником призначено колишнього царського полковника В. Іванова, який прихильно ставився і цінував галичан за їх військові якості. У Польовому штабі залишилося багато колишніх службовців, зокрема, начальником оперативного відділу став полковник А. Шаманек, якому часто приписують головне авторство планів «перетворення» УГА на ЧУГА. Створений при штабі політвідділ, крім виховних завдань, був передусім покликаний виконувати фіскальні функції, тому стрільці називали його «око чрезвичайки».
Політвідділ очолив комуніст, галичанин П. Михайлик. На місце скасованого інституту військових судів УГА запровадили Революційний трибунал ЧУГА, який очолив Пучко, а потім його змінив Кириченко. Їхніми заступниками були С. Шухевич та В. Гандзінський. Керівником найгрізнішої в армії установи — «особового відділу», тобто «чрезвичайки», став В. Сірко, колишній учень Рогатин- ської гімназії.
Призначення партійних діячів помітного рангу на командні посади ЧУГА свідчить, що, приступаючи до її реформування, більшовицьке керівництво головну увагу приділяло політичним, а не військовим аспектам. Над національно свідомим галицьким вояцтвом нависла загроза репресій з боку революційного правосуддя. Однак багатьом галичанам удалося уникнути покарання завдяки С. Шухевичу. Ревтрибунал виніс тільки два смертні вироки, але й вони не були виконані[118].
Після проведених кадрових змін у керівному складі, реформування ЧУГА пішло прискореними темпами. Більшовицьке керівництво постійно підкреслювало, що, «прийнявши до себе» УГА, воно зробило їй велику послугу. Насправді ж, із наближенням війни з Польщею, воно прагнуло примножити свої сили, а також використати галицьких українців як додатковий аргумент для реалізації своїх політичних цілей. Форсування процесу передислокації та «розчинення» галицьких частин у Червоній армії зумовлювалося бажанням уникнути непередбачених виступів з боку вояцтва, адже в районі розташування УГА знаходилися численні повстанські загони, а неподалік від неї проходив маршрут Зимового походу військ М. Омеляновича-Павленка.
Реорганізація УГА дала такі наслідки. Другий корпус, що знаходився в Бершаді, було перетворено на 1-шу бригаду Червоних українських січових стрільців (ЧУСС), командантами якої були А. Шаманек, потім Б. Білинкевич, а начальником штабу — А. Бізанц. Цю найбоєздатнішу галицьку частину приєднали до 44-ї дивізії І. Дубового.
На основі I корпусу УГА (Чичельник) створено 2-гу бригаду ЧУГА (команданти О. Лисняк, Ю. Головінський, начальник штабу М. Луцький), яку було підпорядковано 45-ій радянській дивізії Й. Якіра. Із залишків III корпусу, що дислокувався у Бергфорді на Херсонщині, сформовано 3-тю бригаду (команданти А. Кравс, О. Станимір, начальник штабу В. Льобковіц), яка ставала складовою 58-ої радянської дивізії. Хоча керівництво бригадами ЧУГА залишалося в руках галичан, від командування були усунуті найдосвідченіші особи. У вирішенні військово-стратегічних питань вони були підпорядковані червоним командирам.
Колишні корпуси УГА перетворювалися на бригади ЧУГА, які складалися з трьох полків піхоти по три курені в кожному, а також мали по одному кінному полку, легкого і важкого гарматних дивізіонів та різні допоміжні чистини. Через значні людські втрати чотири бригади та етап УГА були розділені між новоутвореними бригадами ЧУГА. Три залізничні сотні УГА з'єднали в одну, а галицьку летунську сотню було переведено з Одеси до Києва.
Процес відновлення та зміцнення боєздатності різних родів військ проходив нерівномірно. На початок березня 1920 р. в ЧУГА були в цілому сформовані лише технічні частини, а піхота та кіннота укомплектовані тільки наполовину штатного розпису. Через поганий стан доріг і брак обслуги артилерію й обози так і не вдалося реанімувати.
Важливо відзначати, що вся громіздка реорганізаційна діяльність проводилася виключно на основі власних ресурсів галицьких частин ЧУГА, а командування радармій, до яких вони стали входити, не виділило на цю справу жодного карбованця. Запроваджені в усіх армійських підрозділах ЧУГА політвідділи були покликані формувати серед вояцтва комуністичну ідейність, а також слідкувати за їхньою поведінкою та особливо пильно стежити за «націоналістичними ухилами». Крім цих офіційних завдань вони намагалися розшарувати армію зсередини, викликаючи серед рядового складу антиофіцерські настрої.
Така діяльність багатьох політкомісарів (політруків) викликала відкрите обурення з боку стрілецтва. В історико-мемуарній літературі поширений погляд, нібито всі комісари Червоної армії були комуністами.
Проте в галицьких, на відміну від інших її підрозділів, їхні функції також виконували анархісти, радикали, навіть позапартійні. Особливо болісно вояцький загал сприйняв заміну національних символів і атрибутів на комуністичні: замість жовто-блакитного прапора — запроваджено червоний; місце Тризуба зайняла п'ятикутна зірка з серпом і молотом; замість гімну «Ще не вмерла Україна» бійців примушували співати «Інтернаціонал». Вони мали вітати своїх командирів та відповідати на поздоровлення словами: «Хай живе радянська влада!» і т. ін. Були скасовані старшинські ступені та відзнаки, тому при офіційному звертанні, навіть в особистому спілкуванні, після слова «товариш» слід було вживати лише назву посади: стрілець, рядовий, чотовий, сотенний, курінний, полковий та ін.
Випадків публічного невдоволення, а тим більше відкритого протесту з приводу цих та інших нововведень майже не було. Найбільш відомим такого роду фактом, що відобразив загальні настрої вояцтва, став виступ 10-го гарматного полку проти запровадження червоної зірки на місце Тризуба. Стрільці були переконані, що саме Тризуб є «історичною відзнакою» самостійності України, під якою «пролилося немало крові». Спеціальна комісія, що розслідувала цей інцидент, погрожувала «зачинщикам» ревтрибуналом, але обмежилася рішенням про необхідність «посилення політроботи» в названому підрозділі. Відтак Польовий штаб направив у частини ЧУГА попереджувальні накази про недопустимість будь-яких виявів «політичної незрілості»[119].
У становищі невизначеності та постійної небезпеки опинилися офіцери та духовники УГА. Після усунення «політично ненадійних елементів» офіцерів намагалися «селекціонувати» й «перевишко- лити», у чому вирішальна роль відводилася політрукам. Компартійні діячі постійно вимагали вилучити з ЧУГА душпастирів, яких залишилося усього 60 осіб. Але, зважаючи на рішучий протест вояцького загалу, їх залишили в ролі «учителів» і вони надалі виконували свої обов'язки. Водночас, ішов цілеспрямований відбір «ідейно зрілих» рядовиків для перепідготовки на червоних командирів. З цією метою лише 10 березня 1920 р. з Балти до Києва направили 100 галичан, багато з яких згодом зазнали репресій.
118
Снохацький І. Польовий Штаб ЧУГА // Українська Галицька Армія: матеріяли до історії. — Т. 1. — С. 535.