Поступова ж активізація дій червоноармійців, які в міру перемог над денікінцями могли вивільняти частини й на акції проти українського війська, змушувала останніх турбуватися не стільки про розширення ареалу своєї присутності, скільки шукати шляхи самозбереження.
На згаданій нараді було вирішено використати своєрідний «нічийний» клин між червоними і білими й кожному підрозділу самостійно, однак оперативно, перебазуватися в район Черкаси-Чиги- рин-Канів, де відновити зв'язок, організаційну цілість[51].
Приймаючи рішення, до уваги було взято й те, що в районі Знам'янки-Єливетграда діяв сильний повстанський загін Гулого-Гу- ленка[52], що в наступному влився в формацію походу, став одним з його надійних бойових підрозділів, перетворившись на дивізію. Поступово викристалізувалися і ясність в суспільно-політичних орієнтаціях командування походу та й рядових його учасників. М. Омелянович-Павленко так пояснював зміцнення національно-визвольної ідеї у війську: «… Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу — крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв'язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений, перебував як інвалід вдома, не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п.
Присутність у війську українському священиків і щире виконування релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам: можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналися в загальній журбі про долю рідного краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались салютаційними сальвами та співом гімну «Ще не вмерла Україна».
Нарешті українська мова, що вже лунала у війську, єднала його з суспільством.
У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той ґрунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнилось і гуртувалося в тісне коло військової сім'ї наше військо, що. виявило себе як ідейних борців, що мали свій певний шлях, а шлях цей був «Заповіт» Тарасів Шевченків:
вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!..»[53]
У подальшому поході армія поділилася на дві колони — Північну під командуванням отамана Ю. Тютюнника (сюди входили Київська й Волинська дивізії) й Південну (у складі Запорозької дивізії, 3-го кінного полку та штабу армії) під орудою М. Омеляновича-Павленка.
У ніч з 3 на 4 лютого 1920 р. силами Північної групи було проведено успішну операцію по зайняттю Канева. Наступного дня під контроль українських вояків перейшли Черкаси. Кілька спроб нерегулярних частин, вибитих з міста (регулярних військ тут не було) успіху не принесли. «Полонених не брали, — відзначав О. Доценко. — Перерубано ревком і чрезвичайку. Захопили величезне майно, якого ніяк не можна було відразу вивезти»[54].
Більшовицьке керівництво, зайняте перекиданням своїх частин на польський фронт, змушене було відреагувати на успіхи українських вояків. Перекинуті назустріч їм частини не дали можливості розвинути наступ на Бобринецьку-Смілу (остання була таки захоплена на кілька годин, але потім здана).
На південному напрямку підрозділами Запорозького корпусу при допомозі місцевих селян були вибиті з Голти достатньо численні загони добровольців[55].
Вдало маневруючи, Північна група після низки дрібних сутичок вийшла 11 лютого в околиці с. Медведівки між Черкасами і Чигирином, де наступного дня з'єднався з Південною групою. В цьому районі оперували повстанці під орудою отамана Гулого-Гуленка.
Зустрічаючи по ходу рейду прихильне ставлення селян, відчуваючи їх підтримку, що почасти була й реакцією на агітаційно- пропагандистську, роз'яснювальну роботу, яку вели українські підрозділи, командування вирішило перенести хоча б на короткий час корисну акцію на терени Лівобережжя[56].
Аналізуючи спробу керівництва Зимового маршу перенести військові дії на Лівобережжя, слід сказати, що великої перспективи тут було очікувати важко. І не лише тому, що місцеві залоги червоних надійно контролювали ситуацію, а на допомогу їм, у разі потреби, оперативно прибували спеціальні загони. Населення просто знемагало від втоми, яку несла перманентна зміна властей з новими ризиками, грабунками, насильством тощо. Так, описуючи реакцію жителів Полтавщини на прибуття українських підрозділів, М. Омелянович-Павленко констатує брак очікуваної активності: «Щодо відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але й не було щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати як слід». А в листі до С. Петлюри командарм зазначав: «На Полтавщині помічається сильний вплив більшовизму, чому населення відноситься до нас байдуже»[57].
Тому мітинги, лекції, поширення прокламацій (в тому числі й вглиб — за лінію фронту) бажаного ефекту не мали. Нечисленні ж підрозділи, до яких майже не приставали місцеві жителі, були не здатні на масштабні дії, обмежуючись такими акціями, як похід на Золотоношу, що так і не привів до її захоплення[58]. Сплановані кіннотні атаки на Лубни і Хорол було відмінено й ухвалено рішення повернутися на Правобережжя.
Пояснювалося це і бажанням відновити на весну зв'язок з політичним центром УНР, що перебував почасти в Польщі, почасти (як прем'єр І. Мазепа) в Кам'янці-Подільському, звідки вдавалося зрідка переправляти лише підбадьорливі листи. «Повна несвідомість про наш Уряд, — писав Головному отаману М. Омелянович- Павленко, — його віддаленість від армії робить на армію тяжке враження, чим користуються вороги і розповсюджують провокаційні чутки про Уряд, хоть наше військо не звертає на це уваги, але все- таки єсть і легкодухі, у котрих в душі уже закрадається сумнів»[59].
Однак головною причиною був все ж тяжкий стан війська, яке не могло міцно обпертися на підтримку селян, повстанців. «Зброї від селян дістать неможливо, — повідомляв голові українського проводу командувач українських вояків, — тому що в селах заводяться самоохорони — невеличкі озброєні відділи для свого захисту від бандитизму, котрий був розвився до надзвичайних розмірів і примусив селянство організуватися. Багато було випадків коли села з'єднувалися, виловлювали навколо бандитів і забивали, чим примусили такий елемент тікати з сел. Всі ці бандити, кинувши свої села, знаходять притулок у Коцура (отаман одного з підрозділів українського війська — В. С.), чому населення дуже вороже і не співчуваюче ставиться до Коцура.»[60].
В останньому зізнанні бойовий генерал прямо натякає, що регулярна військова формація не може нормально існувати без державної підтримки, неминуче перетворюючись на чинник, що рано чи пізно через потреби власного виживання входить у суперечність з інтересами місцевого населення.
Відтак, навіть дотримуючись офіційного такту, М. Омелянович- Павленко недвозначно заявляє: «Час іде і дальніше існування Української Армії, як організованої армії, може бути тільки в тім разі, коли нам конкретно буде сказано, на що можна надіятися. Чи можна для організації і переформування нашої, ставшої на партізанщину (негативний смисл вжитого терміну цілком очевидний — В. С.) армії в організовану регулярну армію — мати надію на плацдарм відпочинок, одягу зброю, знаряду і особисто (так в документі — очевидно помилково, мабуть треба «особливо — В. С.) гроші. Не виявленість обставин може постатити (мабуть, «поставити» — В. С.) армію в тяжке і навіть критичне становище. Армія мандрує вже 2-й місяць і не отримала не одного разу конкретної допомоги, не одної конкретної і реальної думи і надії на будуче. Це все вкупі зібране ставить армію в невимовно тяжкі обставини»[61].