В Одеському повіті застосовувалися реквізиції, було взято 300 заручників, при цьому загинули продзагонівці. Але до 31 серпня план розкладки був виконаний більшістю, а до 15 вересня — всіма волостями. У звіті про ці кампанії було пояснення: «Коли застосували систему репресій, то збирали по 200 тис. пудів за день, а без репресій цю ж кількість хліба за 25 днів»[972]. В Арнаутській волості в наказі «трійки» зазначалося: «Розкладка має бути виконана до 5 вересня 1929 р. Якщо протягом 3-х днів від дня одержання наказу продрозкладка виконуватиметься слабко, то заарештовані від кожного села по 2 куркулі будуть розстріляні й знову заарештований вже кожний десятий за рахунком куркуль від кожного села». Куркулів, котрі не обмолотили зібраний хліб, арештовували[973].
Кампанії натиску на куркуля були повторені у жовтні-листопаді 1920 р. В листопаді з Ананіївського повіту повідомили про деякі зміни в практиці продовольчої розкладки: «Працюємо не на вилучення надлишків, а на виконання розкладки, що правильно. В цілому ряді волостей розкладка виконана сповна, а в Ісаївській — на 75 % вище за повну розкладку як спосіб впливу щодо проведення посівної кампанії. Інтенсивність виконання по 50 тис. пудів за день. Спостерігається цікаве явище, коли населення, виконавши розкладку, не тільки не озлоблюється, а й, навпаки, відчуває свою пов'язаність із Радянською владою, вдоволеність і навіть ніби-то пишається перед іншими виконанням свого обов'язку»[974].
Проте «круті заходи» не завжди приводили до бажаного результату — через посилення спротиву не вдавалося заготувати розрахункову кількість продовольства, в чому переконувалися ті ж партійні й радянські органи. Так, у процесі обговорення продовольчого питання Одеською конференцією КП(б)У 4 листопада 1920 р., зокрема, відзначалося: «У Вознесенському повіті розстріляли 200 чоловік, а результати не кращі, ніж в інших повітах у ході продрозкладки». Або: «Як тільки в Ананіївському повіті була утворена «трійка», почалися бандитизм і повстання». У ряді виступів реально оцінювалося становище на селі. В одному з них зазначалося, що «проведення продовольчої розкладки болюче вдарило по сільському господарству на місцях». В іншому вказувалося, що «руйнувати, стирати на порох куркуля ми можемо, але зберегти сільське господарство не думаємо»[975]. Каральні акції в 1920 р. набули чималих масштабів. Не обмежуючись військовими придушеннями повстанських елементів, з виправною метою створювалися органи примусових робіт. В літературі наводяться дані про обладнання 18 концентраційних таборів, розрахованих на 20 тис. осіб, через які в 1920 р. пройшло 25–30 тис. осіб[976]. Можна припустити, що ними були, передовсім ті, хто був причетний до спротиву владі, повстанства тощо.
Фактів репресивних дій щодо куркульства можна знайти чимало. Вони незаперечні, залучаються з вірогідних джерел. Однак при цьому не можна не звернути уваги на очевидну тенденцію, яку якнайрельєфніше втілив в розділах низки колективних праць плідний дослідник революційної доби, зокрема повстанського селянського руху, В. Верстюк[977]. Найширше й, відповідно, з найбільшою мірою авторської аргументованості його точка зору представлена у фундаментальному двотомнику «Історія українського селянства»[978].
Видається, що історик демонструє не надто переконливу логіку. Полишаючи тут осторонь специфіку оформлення оцінок, коли терміни «пролетарська диктатура», «куркуль», селяни «свої» та «чужі» та ін. беруться в лапки, звертає на себе увагу «нестиковка» понять по ходу дослідження. В. Верстюк то наполягає на тому, що в 1920 р. «заможне селянство залишалося єдиним виробником товарної сільськогосподарської продукції»[979] (іншими словами — порівняно невеликий відсоток тих, хто до революції уже володів чималими земельними угіддями, з допомогою економічних важелів зміг примножити їх під час та після поділу поміщицьких маєтностей і забезпечував свої статки за рахунок експлуатації найманої праці, тобто бідних односельців — В. С.), то раз за разом ставить під сумнів соціальне (почасти навіть майнове) розшарування на селі, вважає штучним поділ селян на бідняків, середняків, куркулів, називає далекими від реальності й досконалості застосування до останньої категорії критеріїв, якими користувалися В. Ленін, більшовики[980]. Сумарний же результат подібних розлогих міркувань і умоглядних вибудов — спроба довести, що селянський клас був по суті єдиним; антагоністичні настрої, збурення в нього привносили (провокували) комуністи, їх загалом антиселянська політика (в першу чергу — в аграрному й продовольчому питаннях) викликала майже суцільний селянський спротив проти радянської влади і являла «антикомуністичний селянський повстанський рух», який аж на початок 1921 р. був «головною формою громадянської війни»[981].
Підсумовує своє бачення проблеми автор наступним (полемічним) чином: «Спроби більшовицьких лідерів (Х. Раковського, Я. Яковлева, Г. Петровського, С. Косіора та ін.) пояснити у публічних виступах, що повстанство зразка 1920 р. — це продукт розколу села на два табори, вже не були такими голослівними, як аналогічні заяви, зроблені у 1919 р., але й вони грішили проти об'єктивності. Повстанський рух красномовно доводив, що селянство загалом (підкреслено мною — В. С.) активно протидіє «диктатурі пролетаріату» і «воєнному комунізмові»»[982].
Гадається, що сучасний історик, вдаючись до його ж термінології, також «грішить проти об'єктивності», коли використовує в своїх дослідженнях винятково документи, які пов'язані з негативами тогочасної радянської політики, зокрема в аграрному й продовольчому питаннях. Такі документи, безперечно, відбивають реалії 1920 р. Однак кількісно вони значно поступаються перед тими, в яких зафіксована підтримка курсу більшовицької партії, радянської влади. Це цілком природно, адже безземельного, малоземельного, середнього селянства була абсолютна більшість і прагматичні розрахунки В. Леніна, партійно-радянського керівництва на підтримку їх політики саме цими категоріями трудящих виявились в цілому і зрештою виправданими.
То ж повністю ігнорувати справді величезні пласти таких документів, широко відомих кожному історику (вони збереглися в архівних фондах, роздруковані в багатьох збірниках документів і матеріалів, використовувались у численних дослідженнях попередників, серед яких чимало достатньо серйозних академічних видань), як це робить такий добре поінформований фахівець як В. Верстюк — значить продукувати однобокий, упереджений підхід. А відтак назвати адекватними відтворювані у згаданих публікаціях процеси не доводиться.
Повертаючись на останок до згаданих логічних «нестиковок», треба сказати, мабуть, і про те, що всіляко симпатизуючи передусім заможному селянству, відверто вболіваючи за його долю, В. Верстюк твердить, що «його (заможного селянства. — В. С.) ліквідація (насправді для 1920 р. можна вести мову лише про початки цього процесу, яким було завдано першого удару по міці куркульства, тоді як повномасштабна політика, спрямована на ліквідацію куркульства, як добре відомо, реалізовувалася на зламі 20-х — 30-х рр. — В. С.) неминуче вела до продовольчої катастрофи — голоду, який в Росії дався взнаки вже у 1920 р., а на Україні обернувся мільйонними людськими жертвами у 1921-22 р.[983]
Якщо в наведеній тезі не брати до уваги наявних перебільшень, а звернутися лише до сутнісного, стрижньового боку справи, оцінки багатогранних суперечливих процесів, то навряд чи за такого підходу можна відповісти на ключові питання: чи могла б радянська влада перемогти (навіть маючи достатньо чисельну на той час Червону армію, звісно, переважно селянську за складом), зміцнитися в республіці, де абсолютна більшість населення була селянством, вороже налаштованим до нового ладу?; якщо соціальна революція в числі іншого приводить до заміни одних керівних (панівних) класів (верств, страт) на інші, то чиї інтереси, зокрема, на селі, представляла в громадянській війні радянська влада?; політика яких політичних сил виявилася ближчою пориванням, прагненням біднішого селянства?; чи не переконав досвід 1917–1920 рр., що, попри всі вади і прорахунки запроваджуваної диктатури пролетаріату з її політикою «воєнного комунізму» — то усе ж «менше зло», ніж будь-який експлуататорський режим, в тому числі й у варіанті залежності від глитая-куркуля?; чи погодилось би бідніше селянство після чотирьох років революції залишатись безземельним (відповідно, щоб куркульська власність, влада заможних верств на селі залишались недоторканими), і чи не проти збереження соціальної нерівності, несправедливості воно, зрештою, бралося за зброю?; наскільки виправдано покладати всю відповідальність за таке складне явище, як громадянська війна, її затяжний характер, лише на одну сторону, одну політичну силу, до того ж в чисельному відношенні не таку вже й могутню?; чи можна вважати винною в розпалюванні терору (іманентної складової громадянської війни) одних, повністю виводячи за критичне поле інших, хоча подібна позиція знаходиться у волаючій суперечності з фактами?..
977
Див., напр.: Утвердження радянської державності // Солдатенко В. Ф., Верстюк В. Ф. Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920). — С. 415–433; «Пролетарська диктатура в Україні в 1920 році // Україна: політична історія XX — початок XXІ століття. — С. 420–423.
978
Комуністичний режим проти селянства України // Історія українського селянства. Нариси в 2-х т. — Т. 1. — К., 2006. — С. 575–597.