З огляду на присутність австро-німецької армії, яка втручалася у внутрішнє життя країни, організація державного апарату посувалася з великими труднощами. За той короткий час Український Уряд не міг припинити революційне безчинство й опанувати ситуацію. Після відступу Червоної Армії з України десятки тисяч московських комуністів переховувалися на території України; вони провокували населення виступати проти уряду, кажучи, що це уряд привів німців в Україну, щоб за їхньої допомоги знову передати землю поміщикам.
Між тим командування австро-німецької армії вимагало від уряду постачити збіжжя, живність та ін. Величезні військові склади з колосальними запасами харчів, амуніції та всілякого військового приладдя, склади, які служили запільними базами двох величезних фронтів колишньої російської армії, а саме — Південно-Західного і Румунського фронтів, уже були в руках австро-німецької армії як “військова здобич”. Це майно нагальним порядком окупанти вивозили в глиб Австрії й Німеччини. Український Уряд не спроможний був задовольнити ці непомірні вимоги, а українське населення почало розуміти, що австро-німецька армія окупувала Україну не для того, щоб допомогти йому налагодити державне життя, а тільки для того, щоб вивезти з України найбільше хліба, цукру та всякого майна.
Поміж Українським Урядом і командуванням австро-німецької армії почали виникати конфлікти. З багатьох місцевостей України поступали скарги на свавілля, що їх чинили австро-німецькі війська. Уряд рішуче виступив на захист українського населення.
Ці конфлікти призвели до того, що одного дня німецький відділ під командуванням старшини вдерся в помешкання Українського Парламенту — Центральної Ради, де відбувалося в той час чергове засідання під проводом професора Грушевського. Загрожуючи зброєю, німецький старшина оголосив наказ про розпуск Центральної Ради.
Це сталося 28 квітня 1918 року. Деяких членів Центральної Ради, як голову Уряду УНР Вс. Голубовича, німці арештували та віддали під суд.
29 квітня 1918 року на З'їзді Українських Хліборобів у Києві проголошено генерала Павла Скоропадського Гетьманом всієї України, що було повним державним переворотом. У ніч з 29 на 30 квітня переворотці захопили всі важливі державні установи. Замість Української Народної Республіки була проголошена Українська Держава. Переворот той було підготовлено членами Української Народної Громади в порозумінні з реакційними російськими елементами та за згодою німецького командування.
Розділ 8
Стан Української Армії при Гетьмані П. Скоропадському. — Прибуття сформованої в Німеччині української дивізії й обеззброєння її. — Формування української дивізії в Австрії. — Формування Військового Міністерства, Генерального Штабу і кадрів 8-ми армійських корпусів. — Академія Генерального Штабу. — Перешкоди з боку німецького командування.— Сердюцька дивізія. — Чорноморський Кіш
Державний переворот, який скінчився проголошенням генерала П. Скоропадського Гетьманом України, було зустрінуто в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минувшини, тої, що складала на той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з Гетьманом навіть імпонувала. Багато надій покладалося на те, що нова влада скоріше й рішучіше припинить революційну розруху та безладдя, які панували в Україні. Попередній Український Уряд, до складу якого увійшли виключно ліві соціалісти, в питанні формування армії не спромігся прийняти ясного і конкретного рішення.
Найлівіше крило соціалістичного уряду і членів Української Центральної Ради стояло за створення народної міліції замість регулярної армії, а це викликало невдоволення серед українських вояків. Усі ці фактори вплинули на вояцтво таким чином, що до перевороту українські частини поставилися спокійно.
Наприкінці червня 1918 року основні сили майбутньої Української Армії крім дрібних відділів, що постали в різних місцевостях України, складалися з таких частин:
1. Запорозький корпус у складі до 25 000 вояків. Цей корпус перебував у районі Олександрівськ — Слов'янськ.
2. Одна піша дивізія, що її було сформовано в Німеччині з полонених колишньої російської армії української національності в складі до 6000 багнетів. Ця дивізія зосереджувалася в Києві. Вояки цієї дивізії були одягнені в сині жупани, завдяки чому вона і придбала назву “синьожупанників”.
3. Відділ Січових Стрільців у складі до 3000 багнетів, що становив залогу міста Києва.
4. До Володимира-Волинського прибували полки сформованої в Австрії дивізії в складі до 4000 багнетів. Вояки цієї дивізії були одягнені в сірі жупани, тому вона увійшла в історію Української Армії як дивізія “сірожупанників”.
Отже, всього з початку липня 1918 року в складі Української Армії було до 35 000 багнетів, 1500 кінноти та 60 гармат.
До цього складу не входять залоги в різних місцях України, що тримали внутрішній лад, а загальну кількість їх треба рахувати до 20 000 вояків.
Одначе перші кроки правління нової української влади на чолі з Гетьманом викликали певне недовір'я до себе з боку армії. Причини цього недовір'я полягали в тому, що новий Український Уряд повів відразу невдалу національну й соціальну політику. Як у державний, так і у військовий апарат покликано було до праці чимало людей, які, в силу своїх русофільських тенденцій дивилися на Україну як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил. Поза цим, малося на увазі також створення військових формацій із самих українців, які мусили б своєю кров'ю повалити совєтську владу в Москві і відновити “велику і неділиму” Росію. Серед українських частин київської залоги почалися заворушення. Внаслідок того німецька влада обеззброїла дивізію Синьожупанників і Січових Стрільців.
Поминаючи ці заходи німецької влади в Києві, в самій Україні в цей час наступив відносний спокій. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій і 8-ми кінних. У першу чергу, відновлено було та переорганізовано апарати Головного і Генерального Штабів. Як у першому, так і в другому працювало майже 150 старшин генерального штабу, а серед них — чимало видатних з великим командним і науковим стажем. Серед них треба відзначити: професора Академії Генерального Штабу, бувшого командуючого 9-ю армією, генерала Юнакова, бувшого генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, відомого гарматника генерала Дельвіга, бувших командирів корпусів, дивізій та їх начальників штабів, як, наприклад, генерали і полковники: Галкін, Сінклер, Мішківський, Бронський, Сальський, Капустянський, Кущ, Осецький, Єрошевич, Дроздовський, відомий геодезист генерал Коваль-Недзведський, Безручко, Змієнко, Сулковський, Пересада та багато інших. Військовим міністром призначено бувшого командира 4-ї російської армії генерал-лейтенанта Ол. Рогозу. Товаришем міністра став генерал Ол. Лігнау. Начальником головного штабу призначено генерала Ол. Галкіна. Начальником оперативного штабу лишився полковник Ол. Сливинський, який займав це становище і за часів Центральної Ради.
Військове міністерство гарячково працювало. Воно розробило штати майбутніх 8-ми армійських корпусів. Воно підготовляло кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття академії Генштабу. У Києві було засновано спеціальну Інструкторську Школу старшин з метою відновлення їхніх знань та їх українізації. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпусу для охорони залізниць.
Взагалі план відбудови Української Армії було широко опрацьовано, і його поволі проводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих планів Військового міністерства Української Держави. Очевидно, німці прекрасно розуміли, що реалізація запланованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому хоч кадри Української Армії було і створено, проте німецьке командування негативно поставилося до проведення мобілізації.
Єдине, чого вдалося добитися Гетьманові, — це дозвіл на сформування однієї пішої, так званої “Сердюцької дивізії” в складі до 10 000 багнетів, яка мала бути гвардійською дивізією.