У провінції залишилися ще невеликі відділи, а з них — у Могилеві-Подільському так званий Запорозький Кіш (400 бійців) та у Бердичеві Чорноморський Кіш (300 бійців). Запорозький Кіш скоро сам по собі розпався і зник, а Чорноморський Кіш продовжував існувати і пізніше, восени, брав участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського.
За Гетьмана в листопаді 1918 року Українська Армія разом із кадрами новоутворених частин нараховувала близько 65 тисяч людей.
Крім сталої Армії Гетьман своїм універсалом від 16 жовтня 1918 року відновлював козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії творили Кіш з кошовим отаманом, який підлягав самому Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла “Велика Козача Рада”, головою якої був сам Гетьман. Гетьман іменував кошових отаманів:
Київського Коша — полковника Глібовського, полтавського — полковника Кобинця, чернігівського — генерала Нагорського, волинського — полковника Борковського, слобідського — полковника Ів. Омеляновича-Павленка, запорозького — генерала Мих. Омеляновича-Павленка, новозапорозького — полковника Гоголя-Яновського, а подільського Коша — генерала Сокиру.
Щодо Чорноморського флоту, який німці захопили до своїх рук, то він на підставі умови Гетьмана Павла Скоропадського з німецьким цісарем Вільгельмом II мав перейти в розпорядження Української Держави в такому складі; дредноут “Воля”, крейсер “Кагул”, 11 міноносців, кілька підводних човнів, 7 лінійних кораблів старого типу (“Пантелеймон”, “Євстахій”, “Іван Золотоустий”, “Ростислав”, “Три Святителі”, “Сіноп” і “Юрій Побідоносець”), кілька транспортів та помічних суден і транспорт-майстерня “Кронштадт”. Крім того, здобутий із дна моря дредноут “Марія”, який мав бути грунтовно реставрований (1).
На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микала Максимів, а з 12 листопада — адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року — під командуванням контр-адмірала Вячеслава Ключковського.
Розділ 9
Внутрішня ситуація в Україні при Гетьмані Скоропадському. — Арешт С. Петлюри. — Розклад серед австро-німецької армії. — Повстання проти Гетьмана
Внутрішня політика Гетьманського Уряду, особливо в такому важливому питанні, як земельна реформа, викликала серйозні заворушення серед українських селян. Під впливом великих землевласників та торговельних кіл курс політики в земельному питанні набрав реакційного характеру. Від голодного на землю селянина почали відбирати ті грунти, що їх він захопив у перші дні революції. Деякі власники вимагали від селян відшкодування за зруйновані господарства. Проти українського селянина розпочалисяжорстокі репресії. Карні відділи нещадно розправлялися з селянами. Настала вакханалія помсти з боку власників. У карних відділах, що діяли проти селян, брали участь не тільки поліцейські сили, але й відділи австро-німецьких військ. Втручання останніх у внутрішнє українське життя викликало обурення в народі. Поруч з судом української влади над українським народом чинив розправу і суд окупаційної австро-німецької армії. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір, що часом приводив до повного знищення карних відділів.
Поруч із питанням соціального характеру внутрішня національна політика Гетьманського Уряду також викликала обурення в українських національних колах. Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та й просто бувших царських урядовців утікали з Московщини в Україну, де рятували своє життя від більшовицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу. Чимало з них просочилося у молодий державний апарат України, а то тим більше, що українські політичні партії (ліві) відмовилися від співучасті в Гетьманськім Уряді. Гетьманський Уряд поступово підпадав під вплив російського елементу, а це викликало неспокій і обурення серед українських національних кіл. Між Гетьманським Урядом і національними українськими колами дійшло до повного розриву.
Симона Петлюру, що користався надзвичайною популярністю в українському народі та який уперто боровся проти політики Гетьмана, було заарештовано та посаджено у в'язницю. Арешт провела німецька влада.
Авторитет Гетьмана повністю упав і серед військових, не тільки через арешт С. Петлюри, але й тому, що за наказом Гетьмана з армії було звільнено до резерву всіх молодих старшин, які не мали відповідної військової освіти.
Основні кадри старшин Української Армії складалися переважно з активної національної молоді, яка здебільшого закінчила свою військову освіту вже під час війни в короткотривалих курсах (4 місяці) військових шкіл та шкіл прапорщиків. Хоч та молодь не мала належного військового знання, зате мала гаряче українське серце, повну відданість національній справі, готовність в кожну хвилину віддати своє життя за самостійність України. Уряд Гетьмана замість того, щоб пропустити цих молодих старшин через школи, піднести їх військове знання та створити з них молоді кадри Української Армії, дає наказ про усунення їх з армії до резерву. Цей акт повністю відштовхнув від Гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії.
Зі свого боку, московські комуністи, користуючись тим, що національна і соціальна політика Гетьмана та поводження австро-німецької армії викликали велике незадоволення і гостре обурення українського народу, відновили свою пропаганду. 30 липня член Бойової Організації російської партії соціалістів-революціонерів Донськой кинув у Києві бомбу у фельдмаршала Айхгорна, верховного представника Німеччини і командуючого німецькою армією в Україні, і смертельно поранив його.
6 липня у передмісті Києва (Звіринець) вибухають величезні склади гарматної амуніції (кілька мільйонів гарматних набоїв). Наслідки цієї жахливої катастрофи були страшні. Потерпіли від вибухів і пожежі Видубецький та Троїцький монастирі. Було до 200 забитих і згорівших та понад 1000 поранених. Лишилося без притулку близько 10 000 людей. Через два місяці після катастрофи на Звіринці в Києві сталася майже така сама катастрофа в Одесі. 31 липня злетів у повітря склад амуніції на Дальницькій вулиці. Набої вибухали майже три дні, їх жертвою впало кількасот людей.
Зовнішнє становище України також не було блискучим. В Україні тоді фактично існувало дві влади — гетьманська і німецька, причому перша була в певній залежності від другої. Вся зовнішня політика Гетьмана увійшла в русло Центральних Держав. Назовні виглядало так, ніби Центральні Держави справді стояли за самостійну Україну, але фактично інтереси їхні зводилися до використання природних українських багатств, починаючи з хліба і кінчаючи металом, потрібним для вироблення зброї. Той факт, що німецьке командування не давало дозволу на оголошення мобілізації для укомплектування Української Армії, свідчить, що інтереси Центральних Держав не йшли в парі з інтересами українського народу.
Довір'я до Німеччини, навіть у найоптимістичніших колах українського громадянства, падало. Розгром німецької армії на французькому фронті та початок революційного руху в Німеччині, який швидко перенісся в маси окупаційних корпусів в Україні, спричинилися до того, що могутня своєю дисципліною німецька армія почала втрачати і свою силу, і свій авторитет. Процес розкладу окупаційноїавстро-німецької армії відбувався на очах українського населення.
З другого боку, відношення держав Антанти до України було невиразним. Присутність австро-німецької армії в Україні перешкоджала Гетьманському Урядові налагодити політичні стосунки з державами Антанти. Пізніше політика Антанти прийняла цілком ворожі форми щодо України. Симпатії Франції й Англії були скеровані в бік відновлення великої неподільної Росії, тому російська Добровольча армія почала одержувати від цих держав допомогу зброєю, обмундируванням та іншим військовим матеріалом.