Між тим внутрішній конфлікт між українськими національними колами і Гетьманським Урядом дійшов до краю. Український Національний Союз, що утворився в Києві, вирішив підняти народне повстання проти Гетьмана.
14 листопада 1919 року Гетьман під впливом русофільського елементу, а також політики Антанти видав грамоту, в якій оголосив федерацію України з майбутньою Росією. У відповідь на це Український Національний Союз утворив Директорію в складі п'яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського і А. Макаренка, яка і взяла у свої руки національний провід в Україні.
Водночас, з оголошенням Гетьманом грамоти про федерацію з майбутньою Росією Директорія видала універсал до українського народу про повстання проти Гетьмана.
Центром повстанського руху і місцем перебування Директорії було визначено Білу Церкву, де в той час формувалася наново дивізія Січових Стрільців. Після оголошення універсалу Директорії всі українські дійсно національно-патріотичні військові частини, а саме: Запорозький корпус, Чорноморський Кіш, Січові Стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші — всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих Гетьманом у Вінниці й Одесі. Після оголошення мобілізації десятки тисяч рекрутів-селян пішли до армії Директорії. Протягом двох тижнів армія Директорії вже складалася майже з 300 000 багнетів. Повстання прийняло загальні, справді народні форми. Командування армією перейшло до рук С. Петлюри, якого за кілька днів до оголошення повстання було звільнено з в'язниці. Головною метою армії було захоплення Києва. В кінці листопада 1918 року армія повела наступ на Київ. Усі великі центри вже були в руках військ Директорії.
Найбільшою загрозою для Директорії була австро-німецька армія. Постало питання, чи виступить вона проти військ Директорії? Після поразки на французькому фронті та внаслідок революції в Австрії і Німеччині дух і дисципліна австро-німецької армії в Україні дуже підупали, і вона почала морально розкладатися. В німецьких частинах з'явились солдатські комітети. Бачачи силу українського повстання, німецьке командування вагалося прийняти те чи інше рішення, не бажаючи встрявати у внутрішню боротьбу в Україні. У багатьох німецьких частинах солдатські комітети заявили свій нейтралітет, але в цілому позиція австро-німецьких військ щодо військ Директорії була невиразною. Українське населення не ховало злоби проти окупантської армії і щиро бажало, щоб вона чим скоріше покинула територію України. З цих причин війська Директорії в багатьох місцевостях обеззброювали частини австро-німецької армії. Деякі німецькі частини не хотіли здавати зброю, що призводило до кривавих боїв.
На початку грудня 1918 року 300 - 400 тисячна австро-німецька армія (21 піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії — німецькі — та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії — австрійські) розпочала евакуацію з теренів України. Деякі дивізії провадили евакуацію в спокійних умовах, деякі пробивалися з боєм похідним порядком, а деякі, обеззброєні, їхали на захід потягами, що їх дав Український Уряд. На території Польщі багато з німецьких частин було остаточно обеззброєно польською армією. Залишалася ще міцна німецька залога в Києві, але і та оголосила свій нейтралітет та розпочала евакуацію з Києва. Вже 12 грудня 1918 року армія Директорії підійшла до Києва, оточивши його з усіх боків.
У самому Києві гетьманська влада енергійно готувалася до оборони. Командуючим усіма гетьманськими силами було призначено російського кавалерійського генерала графа Келлера. Гетьманські сили складалися переважно з наспіх сформованих відділів російських офіцерів, москвофільського громадянства та Сердюцької дивізії. Ставлення цих російських відділів до українського населення було жахливим. Почались арешти українських діячів, навіть звичайних громадян. Український Клуб було розгромлено, бюст національного поета Т. Шевченка розбито.
Сердюцька дивізія, що займала позиції в кількох кілометрах на південь від Києва, разом з Лубенським кінним полком перейшла на бік військ Директорії. Для оборони Києва залишилися тільки незначні сили російських офіцерів. У центрі Києва українські повстанці нападали на центральні гетьманські установи, навіть напали на палац самого Гетьмана.
13 грудня війська Директорії перейшли в наступ, а 14 грудня після гарячого бою зайняли Київ. 14 грудня 1918 року Гетьман Скоропадський окремою грамотою до українського народу зрікся влади й спокійно виїхав до Німеччини. Вся влада в Україні перейшла до Директорії.
Розділ 10
Становище на кордонах України на 1 січня 1919 року. — Стан Української Армії
На північному кордоні. Викинута за межі України спільними німецько-українськими силами Червона Армія, поповнивши свої ряди і відпочивши, стояла на північних кордонах України і Донського Війська. На українському кордоні, приблизно по лінії Клинці — Новгород-Сіверський, Суджа аж до станції Талова, стояла 8-а совєтська Армія у складі 5 піхотних дивізій загальною кількістю до 75 000 багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 аеропланів і 6 броньових потягів. Штаб її містився у Воронежі. Ці сили призначені були для офензиви на Україну.
На захід від Дніпра, в районі Мозиря, також помічено значну групу совєтських військ (до 10 000) для удару в напрямку на Овруч — Коростень.
На західних кордонах Галицька Армія вела жорстоку боротьбу з Польською Армією за оволодіння Львовом.
По Дністру Румунська Армія зберігала нейтралітет, однак ворожий до України. Вона турбувалася за Бессарабію. Правий берег Дністра було зміцнено польовими укріпленнями та рясно обсаджено румунським військом. Румуни часто обстрілювали рушничним і навіть гарматним вогнем окремі відділи української кордонної охорони.
На півдні, на березі Чорного моря в районі Одеси, перебував десант військ Антанти (французькі й грецькі дивізії), який займав плацдарм з променем до 50 кілометрів. Там же, в Одесі, йшло формування частин Російської Добровольчої армії (Добрармії) і польської дивізії.
З командуванням військ Антанти Український Уряд вів переговори в справі підтримки його в боротьбі проти московських комуністів.
Усі старання Українського Уряду знайти політичну й матеріальну підтримку у держав Антанти скінчилися неуспіхом, бо держави Антанти виразно стали на бік Добрармії, а політика їх мала метою відродження єдиної і неподільної Росії.
На східних кордонах з донським козацтвом тим часом усе було гаразд, проте і на території його зароджувалася російська Добрармія, гаслом якої була теж єдина і неподільна Росія.
Тому становище України було важким. З усіх боків вона мала чи активних ворогів, чи пасивне вороже ставлення. Український народ у боротьбі за свою незалежність опинився самотнім, замкнутим у своїх кордонах. У своїй боротьбі він міг спиратися тільки на власні сили. Коли б у той час держави Антанти, особливо Франція й Англія, зрозуміли вагу українського питання та підтримали зусилля українського народу в його прагненні до незалежності, то з певністю можна було б сказати, що сьогодні не було б СССР — цієї країни рабства, вогнища світової революції, джерела неспокою в Європі і в цілому світі.
Австро-німецька армія покинула територію України. Держави Антанти відмовили у підтримці. Увесь тягар визвольної боротьби впав на молоду Українську Армію. Вона мусила підтримувати внутрішній спокій, стерегти й обороняти зовнішні кордони своєї держави. Не дивлячись на таку надто несприятливу ситуацію. Українська Армія приступила до виконання своїх завдань, повна віри в перемогу, готова на всі жертви. Справді, незабаром настав іспит її витривалості, її національної свідомості. Розпочався новий період боротьби Української Армії за незалежність України. Ця нерівна боротьба (на чотири фронти) була повна трагізму й героїзму. Сотні тисяч українських вояків у неймовірно важких обставинах клали своє життя за волю України, в той час як європейські держави або були нейтральними, або допомагали ворогам України.