Що являла собою Українська Армія після внутрішнього перевороту в листопаді 1918 року? Загальна кількість її доходила до 150 000 багнетів, однак це була мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу. З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання, їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами.
Утримання 150-тисячної армії було не по силах Українському Урядові. Ні фінансових, ні взагалі матеріальних засобів для цього не було. Всі вищезгадані причини довели цо того, що на початку січня 1919 року в армії було залишено не більше як 50 000 люду при 140-150 гарматах. Основне ядро її складалося з Запорозького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох дрібних частин, для закінчення формування яких треба було ще немало часу, та двох Юнацьких Шкіл.
Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель. Технічних та авіаційних військ майже не було. Коли взяти до уваги, що головний фронт проти Москви сягав 1000 кілометрів, то для оборони його ці сили були просто недостатні.
У збройній боротьбі Української Армії за незалежність України велику роль відіграли повстанські відділи, які діяли в запіллі Червоної Армії, а часом і на фронті. Повстанські відділи складалися переважно з селян. Обсяг їх бойових операцій здебільшого обмежувався районом їхніх сіл. Ними керували місцеві українські діячі чи старшини армії. Повстанські відділи можна було поділити на дві категорії:
1. Ті, що мали високий щабель національної свідомості і тому боролися за ідею незалежності України.
2. Ті, що були продуктом революції, без жодної моральної й патріотичної бази. На чолі останніх стояли авантюрники, а самі відділи складалися часто-густо з бандитів.
Ці відділи були деструктивним елементом, особливо шкідливим в українському національному русі. Їх підтримували московські комуністи, що вміло використовували їх чи проти Української Армії, чи проти білої російської армії і навіть проти десанту військ Антанти в Одесі. Основним їх завданням було: грабіж населення, нищення інтелігенції, жидів, взагалі — вносити хаос. Серед таких відділів треба вказати як на найбільш шкідливий — відділ батька Махна, який вважав себе за анархіста і жодних ідейних підвалин не мав. Це був чистої води авантюрник. Кількість його відділу часом доходила до 10 000. Пересувалися вони на возах, часто роблячи денні переходи до 100 кілометрів. Боротьба проти цих анархічних повстанських відділів була дуже важкою, потребувала відтягнення з фронту великих сил Української Армії.
Отже, для боротьби Української Армії перша категорія повстанців принесла чимало користі. Вони руйнували запілля ворога шляхом терору та нападу на запільні установи червоних військ, висаджували у повітря залізниці, нарешті, просто вступали у відверті бої з великими силами Червоної Армії. В разі неуспіху повстанці миттєво зникали по своїх оселях. Карні експедиції Червоної Армії проти повстанських сіл були дуже жорстокі. Більшовики змітали артилерійським вогнем з лиця землі цілі села. У селян відбирали все майно — хліб, одяг, худобу. Ґвалтування жінок, розстріл чоловіків, підпал сіл — ось картина тодішньої боротьби проти повстанців. Однак, недивлячись на це, повстанці першої категорії відважно, як справжні лицарі, боролися проти московської армії, їх полягло тисячі в нерівних боях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та по виконанні бойового завдання вони швидко розформовувалися. Сила їх була різною, починаючи від групи в кілька чоловік, доходила часом до 5000 — 10 000 бійців. Особливого розвитку повстанський рух набув у 1919 - 1920 роках, коли загальна кількість повстанців доходила до 50 000. Сила повстанських відділів полягала в їхній тактиці несподіванки та у швидкості удару по ворогові, а слабкість їх — у примітивній організованості й озброєнні, у прив'язаності до своїх осель, завдяки чому повстанці не могли витримати затяжних боїв.
На жаль, повстанцям бракувало добрих, досвідчених керівників, командного складу, зброї, як і загального оперативного управління, а це все значно ослаблювало їхню бойову чинність.
Новий наступ, який повела московська Червона Армія на початку 1919 року на Україну, мусила витримати на собі самотня і наспіх сформована Українська Армія при допомозі народних повстанських відділів.
Розділ 11
Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії
Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слушний момент, щоб підбити її під свою владу. Внутрішній переворот в Україні дуже ослабив адміністративний і господарчий апарат та відтягнув увагу населення від головної загрози — з боку Москви, бо всі зусилля української влади були скеровані на налагодження нормального життя і порядку.
Австро-німецька армія, що була великою загрозою для Червоної Армії, закінчувала свою евакуацію. Лінію фронту на північних кордонах з його стратегічними пунктами, які займала раніш австро-німецька армія, мусила тепер обсадити нечисленна і не зовсім підготовлена Українська Армія. Очевидно, більшовики вважали, що надійшов слушний час для наступу, тому на початку січня 1919 року 8-ма совєтська армія, зосереджена на північних кордонах України, в складі до 75 000 багнетів перейшла в загальний наступ. Головним завданням її в першу чергу було оволодіти Лівобережною Україною з її багатою промисловістю, з природними багатствами (вугілля, залізо) та врізатися поміж Доном й Україною.
Одночасно з наступом 8-ї совєтської армії інша група Червоної Армії в складі до 10 000 багнетів, що зосередилася в районі Мозиря, розпочала наступ у напрямку на Коростень — Житомир. Ця група мала відрізати Українську Галицьку Армію від Української Наддніпрянської Армії і вийти в їх запілля. Окремо нечисленний відділ Червоної Армії в складі до 1000 бійців, що зосередився в районі станції Лучинець, мав завдання наступати в напрямку на станцію Сарни.
Усього кількість бійців Червоної Армії на українському північному фронті доходила до 86 000.
Українське командування на чолі з С. Петлюрою проти Червоної Армії могло поставити Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців, дивізію Сірожупанників, Чорноморський Кіш, місцеві залоги та різні дрібні частини в загальній кількості до 40 000 - 50 000 бійців. У резерві були дві Юнацькі Школи загальною кількістю до 400 багнетів. Можна було передбачити, що Українська Армія могла збільшитися на кілька тисяч повстанців.
Розподіл українських сил на загальному північному фронті був такий:
Лівобережний фронт. Полковник Болбочан. Склад: Запорозький і Січовий корпуси, Сіра дивізія та інші частини загальною кількістю до 30 000 багнетів при 50-55 гарматах та 2000 шабель. Завдання фронту: обороняти північний кордон України від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра та лінії Чернігова (до 600 км.).
Правобережний фронт. Складався він з північного фронту по лінії річки Прип'ять від влиття її у Дніпро аж до міста Лучинець. Далі фронт проходив через Ковель, Володимир-Волинський аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії. Завдання цього фронту: не дати змоги Червоній Армії вийти за лінію річки Прип'ять на південь, стримати польські частини на лінії Ковель — Сокаль та тим забезпечити праве крило Галицької Армії. Загальна кількість бійців на цьому фронті була до 15 000.
Дністровський фронт. Цей фронт охоплював кордони з Польщею і Румунією. До складу цього фронту входила Галицька Армія до 20 000 багнетів. Командував нею генерал Михайло Омелянович-Павленко. Підлягала вона безпосередньо Галицькому Урядові, бойові операції вела незалежно від Армії УНР, але тримала з останньою оперативний контакт. Завдання її було звільнити територію Галичини від польських військ.