У той час російські політики вимагали від держав Антанти прислати війська, які своєю кров'ю мали б відновити Єдину Росію. Українські ж делегації просили про визнання України як незалежної держави, про моральну їй допомогу, про матеріальне забезпечення молодої Української Армії, про присилку досвідчених інструкторів. Україна не потребувала чужих військ, вона мала досить своїх патріотів, які з посвятою віддавали своє життя за визволення України.
На жаль, політика Антанти на сході Європи пішла в напрямі відбудови Єдиної Росії.
У грудні 1918 року до Одеси почали прибувати перші відділи французьких і грецьких військ. Одеса мусила послужити плацдармом для розгортання військ Антанти і для формування російських військових частин. На одеському рейді стояла англо-французька ескадра. З прибуттям військ Антанти в Одесі розпочалось формування російських білих військ, і російський елемент підняв голову. Становище української адміністрації та нашого війська в Одесі з кожним днем ставало складнішим. У січні 1919 року між українськими і російськими відділами дійшло до бойових сутичок. Війська Антанти в цих сутичках стали на бік російських добровольчих відділів, хоч у боях участі не брали.
Протягом усього січня 1919 року точилися безперестанні бої, які скінчилися відходом українських відділів на північ від Одеси до Роздільної. Десант антантських військ зайняв Херсон, Миколаїв і, нарешті — плацдарм безпосередньо на північ від Одеси з променем до 50 кілометрів. Одесу, цю базу комерційного флоту, цей центр морської комунікації й торгівлі з державами Європи, було відтято від України. Всі надії Українського Уряду на одержання через Одеський порт тих матеріальних ресурсів для ведення війни, які українські місії закуповували за кордоном, звелися нанівець. Українській Армії бракувало всього, а найбільше — медикаментів, внаслідок чого загинуло від різних хвороб і пошестей (особливо від тифу) до 100 000 вояків. Незважаючи на таке ставлення держав Антанти до України, Український Уряд ве втратив віри у справедливе вирішення українського питання у колах Франції й Англії.
Командуючому південним фронтом Української Армії генералу Грекову доручено вести безпосередні розмови з командуванням військ Антанти в Одесі, але ті розмови не дали жодних результатів. Політика Франції фатально розходилася з реальною дійсністю.
Командуючий десантом французьких військ генерал д'Ансельм та його начальник штабу полковник Фрейденберг, особливо останній, ніби розуміли, що у випадку розвитку бойових операцій десантним військам у першу чергу доведеться дійти порозуміння з Українською Армією і спертися на неї, а не на кількасот російських добровольців, які жодної бойової вартості не мали, проте французькі політичні діячі паралізували здорові думки військових. Особливо нещасливу роль відіграв тодішній французький консул в Одесі п. Ено, відомий русофіл, який вважав себе там найвищим представником Франції. Французькі політики вимагали від Українського Уряду усунення з Уряду В. Винниченка, навіть самого Петлюри, а також підлеглості Української Армії генералу Денікіну та інше, але жодних політичних і матеріальних зобов'язань на себе не брали.
Таке ставлення антантських політиків до України почало викликати серед українського громадянства незадоволення, а то й обурення. Одначе наслідки нереальної політики Антанти незабаром відчула не тільки Українська Армія, але й сама десантна Армія Антанти.
У кінці березня 1919 року переважаючі сили Червоної Армії притиснули ліве крило і центр Української Армії до старого кордону з Австрією. Праве крило армії, що знаходилась в районі Умані в складі до 10 000 багнетів, було відрізане від центру армії, але вперто трималося в цьому районі, недивлячись на енергійні атаки червоних.
Присутність Запорозького корпусу в районі Умані відтягнула всі сили катеринославської групи Червоної Армії на боротьбу з ним від одеського напрямку, але вже 1 квітня Запорозький корпус, майже оточений з півдня і знесилений у нерівній боротьбі, примушений був відступати до Дністра, в район Тирасполя. З відступом Запорозького корпусу відкривався шлях Червоній Армії на Одесу. Після жорстокого бою частини Червоної Армії захоплюють Миколаїв та Херсон, примушуючи грецьку дивізію в безладді відступити та сісти на пароплави. Український повстанський відділ під проводом отамана Григор'єва, що оперував в районі Єлисаветграда-Вознесенська в складі 5000-6000 багнетів, під впливом тамтешньої ситуації перейшов на бік більшовиків і атакував Одесу, яку потім і зайняв. Французькі війська після короткого бою поспішно сіли на пароплави та відпливли до Царгорода. Під впливом комуністичної агітації у французькому флоті вибухли заколоти, а на броненосці “Мірабо” команда підняла червоний прапор.
Такі сумні результати мала політика Антанти стосовно України.
Запорозький корпус, зосередившись у районі Тирасполя, з дозволу військових кіл Антанти перейшов на територію Румунії 4 квітня 1919 року. Згідно з умовою з румунською владою Запорозький корпус мусив здати зброю, все майно, яке румуни мали йому повернути після переїзду через території Румунії в Галичину. Дійсно, румунська влада перевезла Запорозький корпус до Галичини, в район Заліщики, але зброї та військового майна не повернула. Військове майно складалося з 140 ешелонів: 15 000 рушниць, 80 гармат різного калібру, до 700 кулеметів, 7 000 000 рушничних набоїв, 34 000 гарматних, 2500 ручних гранат та величезної кількості всілякого спорядження.
Розділ 13
У кліщах між арміями Польською і Червоною.— Причина наших невдач.— Переорганізація армії
На початку травня 1919 року Українська Армія займала проти Червоної Армії приблизно такий фронт: від Дністра по Збруч до Волочиська, через Заславль до станції Шепетівка та далі через Корець на північ від Рівного до Луцька.
Проти поляків: від Луцька до Сокаля. Далі на південь ішов фронт Галицької Армії.
Червона Армія, вийшовши на Збруч, лінію колишнього кордону з Австрією, зупинила свій рух. Її сили були зосереджені в трьох групах на східному березі Збруча: 1 — Кам'янецька, проти Скали, 2 — в Гусятині, 3 — у Волочиську.
На західному березі Збруча проти цих груп стояли такі українські частини: 1 — в районі Скали — 3 стрілецька дивізія. 2 — проти Гусятина — піхотний відділ, зміцнений кількома сотнями частин Галицької Армії. З — проти Волочиська — невеликий відділ, який складався з різних частин, що відійшли після боїв із району Проскурова.
Від Волочиська до Заславля на фронті були невеликі відділи повстанців.
У районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець — Броди, на лівому крилі Української Армії, було зосереджено решту сил її, що складались із двох дивізій корпусу Січових Стрільців і з решти військ північного фронту загальною кількістю до 8000-9000 багнетів.
Крім цього, на фронті проти поляків від Сокаля — Луцька далі на північ стояла Холмська група в складі 5000-6000 багнетів при 15—18 гарматах.
Оскільки Червона Армія додержувалася пасивної тактики на фронті по Збручу, обмежуючи свої дії боями місцевого значення, то бої на лівому крилі Української Армії були дуже запеклими. Червона Армія натискала міцними ударами один за другим, спрямованими проти українських частин, скупчених у районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець. Українські частини несли великі втрати в людях, особливо в старшинах. Бракувало набоїв, які доводилося здобувати у ворога. Червоні переважаючими силами атакували рештки українських сил, намагаючись скоріше ліквідувати останній центр опору Української Армії. Ці нерівні бої точилися цілий місяць безперестанку. Крок за кроком українські війська примушені були відходити на лінію Броди — Крем'янець — Дубно — Рівне. Червона Армія захопила Крем'янець, але контратакою її відкинуто на схід від цього міста.