6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах. У Запорозькому корпусі після “конфіскації” його зброї Румунією можна було озброїти лише половину людей.
Нарешті, 10-а й 11-а дивізії становили Корпус Січових Стрільців. Командував ним полковник Коновалець, начальником його штабу був генштабу полковник Безручко. Склад корпусу: до 4500 багнетів, до 40 гармат.
Усього в армії з окремими піхотними частинами і батареями нараховувалося 14 000-15 000 багнетів, 350-380 кулеметів, до 100 гармат.
Загальна ж кількість людей, якщо рахувати тих, які через відсутність зброї перебували в запіллі, доходила до 30 000 вояків.
Формування кінноти йшло дуже повільно з причини браку коней, тому загальна кількість її доходила до 800-900 шабель. Брак кінноти дуже сильно відчувався в армії, у той час як вона в умовах тодішньої війни відігравала на полі бою велику роль.
Погана була справа й з постачанням армії різного роду припасів: хліба, обмундирування та особливо амуніції. Був великий брак медикаментів. Більшість складів залишилась на території України, і вони попали до рук Червоної Армії. А великі склади в Бродах і Луцьку попали до рук польської армії. Румунія захопила велике майно Запорозького корпусу. Українська Армія не мала бази, і не передбачалося поповнення її із закордону. В розпорядженні інтеадантства армії було 110 000 рушничних набоїв, до 3000-4000 гарматних, крім тих, що частини мали при собі. З такими засобами Українська Армія мусила розбити ворога та піти на схід.
З чого ж складалися московські червоні сили? Совєтські сили в Україні складалися з двох армій: 12-та армія оперувала в тодішніх Київській, Волинській та Подільській губерніях із штабом у Києві. 14-та армія оперувала на побережжі Чорного моря, в тодішніх Катеринославській і Херсонській губерніях із штабом в Одесі. Персональний склад частин поповнювався з мобілізованих українських селян, нечисленних українських комуністів та різного інтернаціонального зброду — латишів, китайців, мадярів, жидів. Крім частин, сформованих на терені України, з Московщини перекинуто в Україну кілька піхотних дивізій. Всього Україні оперувало до 70 000 червоних бійців.
Та перевага совєтських військ полягала не тільки в кількості, але і в озброєнні. Слаба ж сторона червоних — це брак дисципліни, завдяки чому насильство, грабіж населення, реквізиції, розстріли були нормальним явищем в Червоній Армії. Таке поводження ворога з населенням спричинило збройні виступи українського населення проти совєтських військ у багатьох місцевостях України. З кожним днем вогнища повстань ширилися. Загальна ситуація складалася не на користь Москви. До того ж із півдня просувалася армія генерала Денікіна, а зі сходу — армія адмірала Колчака.
Розташування сил ворога на українському фронті було приблизно таке:
1. В районі Скали, в кам'янецькому напрямку, — Бессарабська дивізія. Ця дивізія складалася виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії. Крім того, тут же знаходились дрібні відділи кордонної охорони, міліції та ін. Уся ця група складалася з 3000-3500 багнетів при 12-ти гарматах і двох бронепотягах.
2. У районі Волочиська — Збірна бригада в складі до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У запіллі її, в Проскурові і Жмеринці, зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Усього в районі Волочиськ — Проскурів — до 5000 багнетів при 18 гарматах.
3. На лівому крилі Української Армії в напрямку Шепетівка — Броди діяла Таращанська дивізія в складі трьох бригад (Богунська, Таращанська та Волинська). Ця дивізія являла собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і з погляду організації й озброєння. Загальний склад її доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.
Усього в передній лінії ворог мав до 16 000-17 500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.
Червоне командування мало змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центру.
Розділ 14
Плани штабу армії. — Необхідність ліквідації одного з фронтів. — Наступ. — Проскурівські бої
Наприкінці травня 1919 року Українська Армія була вже фактично оточена з одного боку червоними, а з другого — поляками. Перед штабом армії постало важке завдання: вивести армію з катастрофічного стану. А вихід був один — збити Червону Армію і прорватися на Схід. Командування армії вирішило атакувати ворога і в першу чергу вийти на лінію Старокостянтинів — Деражня — Нова Ушиця. Після захоплення цієї лінії залізнична колія Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський була в наших руках для перекидання військ уздовж фронту. Лінія Волочиськ — Проскурів — Деражня давала б змогу вивезти з Тернополя і Волочиська решту військового майна, що на випадок відступу Галицької Армії могло опинитися в руках поляків.
Штаб армії виробив такий план наступу. Для забезпечення наступу з півночі, з боку Заславль — Шепетівка, висунути в тому напрямку активну заслону. Для прикриття запілля наступаючих військ від поляків відтягнути західний фронт на річку Горинь. Щоб полегшити форсування Збруча 2-ю і 3-ю дивізіями, Запорозький і Січовий корпуси наносять удар на Старокостянтинів і Проскурів. Запілля оперти на кордони з Румунією, бо всі відомості свідчили про бажання румунського уряду увійти в добросусідські стосунки з Українським Урядом, адже загроза з боку більшовиків щодо Бессарабії дуже турбувала румунське командування.
Разом з опрацюванням плану загального наступу штаб армії зайнявся питанням ліквідації одного з фронтів. Ведення війни на два фронти: проти Польщі, за якою стояла Антанта, і проти червоних — без забезпечення запілля — було не по силах Українській Армії. Це призвело б до повного її знищення. Але з ким замиритись? Вирішення цього питання ускладнювалось різницею в поглядах і в оцінці політичної ситуації між Урядами Галичини і Великої України. Для галицьких українців запеклим ворогом була Польща, для других — Москва. Перші вважали, що соборність і незалежність України можна осягнути лише через Львів, тоді як другі — через Київ. Звичайно, Галицький Уряд не міг зректися подальшої боротьби, не використавши всіх можливостей, одночасно сподіваючись на справедливе вирішення долі Галичини Мирною Конференцією в Парижі. У вирішенні цього трагічного питання не дійшли згоди українські уряди. Галичина вирішила боротися до останнього набою, а стратегічні обставини, в яких перебувала Українська Армія, диктували їй ліквідацію одного з фронтів. Командування Української Армії прийшло до рішення домагатися замирення з Польщею, щоб забезпечити собі запілля.
Ще 18 травня штаб армії вислав старшину генерального штабу до польського командування з метою довідатися про ставлення останнього до заключення перемир'я між польською та українською арміями під проводом С. Петлюри.
Поляки на ведення мирних переговорів відповіли принциповою згодою. Після цієї “розвідки” 1 червня вислано військову делегацію на чолі з генерал-поручником Дельвігом з дорученням досягти нейтральності Польщі, визначити демаркаційну лінію і, як пощастить, виробити план спільних операцій проти більшовиків.
Внаслідок цих переговорів польська армія поволі посувалася за нашими частинами, що відступали на Волинському фронті, тоді як фактично могла б принести нам непоправну шкоду. Просунувшись на лінію пізніших її кордонів з 1939 року на Волині, вона спинила свій дальший рух на схід.
Таким чином, командування Української Армії провізорично ліквідувало свій західний фронт проти поляків, хоч фактично перемир'я не було підписано. Запілля її було до певної міри забезпечено.
1 червня згідно з наказом Головного Отамана С. Петлюри Українська Армія перейшла в загальний наступ проти Червоної Армії на фронті в 140 кілометрів. На перших порах наступ розвивався планомірно й успішно.
В районі міста Скала 3-я стрілецька дивізія генштабу полковника Удовиченка атакує ворога під Кам'янцем-Подільським, розбиває його вщент, захоплює місто та, відбиваючи всі контратаки ворога, 6 червня займає місто Дунаївці, загрожуючи обходом групі ворога, що билась під Волочиськом.