10 жовтня 1918 року Українська Парламентарна Репрезентація на своїх загальних зборах прийшла до висновку про необхідність створення Української Національної Ради. 18 жовтня 1918 року таку Раду було створено, до складу якої увійшли всі українські парламентарні посли та по три представники від кожної політичної партії. На чолі цієї Ради поставлено доктора Є. Петрушевича. 19 жовтня 1918 року Національна Рада проголосила всі українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, Незалежною Українською Державою. Одночасно з цим Національна Рада приступила до організації українських військових сил. Головною базою для створення такої сили послужив Легіон Українських Січових Стрільців. Цей Легіон було створено ще на початку великої війни на бажання самих українців для боротьби проти Москви, яка так душила всілякі прояви українського національного життя серед 35-мільйонного українського населення, що перебувало під її владою. Але з огляду на внутрішню ситуацію в Австрії, побоюючись, що цей Легіон може стати головною мілітарною силою українського населення в Галичині в боротьбі за свої національні прагнення, уряд Австро-Угорщини обмежив чисельний склад його до 2000 бійців, в той час як зголосилися до служби в ньому кілька десятків тисяч українців, переважно молоді. Цей Легіон, що вже мав бойовий досвід, і послужив головною базою до створення Української Галицької Армії.
Між тим поляки вели також інтенсивну підготовку для захоплення влади на терені Галичини, формуючи свої власні бойові відділи. Взаємовідносини між українським і польським населенням в Галичині, особливо у Львові, прийняли надзвичайно гострі форми.
Ця атмосфера мусила привести до збройних виступів як з одного, так і з другого боку, хоч фактично вся влада в Галичині ще була в слабких руках австро-угорського уряду.
Щоб попередити збройний виступ з боку поляків, Українська Національна Рада вирішила фактично перейняти владу на терені Галичини. Днем збройного повстання визначено було день 1 листопада 1918 року. Проведення військових операцій взяв на себе Український Військовий Центральний Комітет. Цей комітет мав у своєму розпорядженні незначні збройні сили, які складалися з невеликих українських формувань, заснованих ще в частинах австро-угорської армії, де переважну більшість становили вояки української національності. Так, у самому Львові, столиці Галичини, Центральний Військовий Комітет мав у своєму розпорядженні від 1400 до 1700 вояків при 60 старшинах, маючи проти себе австрійську залогу в складі двох ударних куренів та інших частин, таємні польські військові організації (Польська Військова Організація – ПВО), велику кількість здемобілізованих австрійських старшин і легіонерів та польську студентську й гімназіальну молодь.
1 листопада 1918 року українські відділи 15-го полку піхоти, 19-го полку краєвої оборони, 50-го вартівничого куреня та дрібні формації вийшли зі своїх касарень, роззброїли вояків неукраїнської національності, обсадили урядові будинки і вивісили на ратуші національний жовто-блакитний прапор. Без пролиття крові Львів опинився в українських руках. Австрійський комендант генерал Пфефер і цісарський намісник Гуйн змушені були передати владу в українські руки.
У той же день майже в усіх великих центрах Галичини українські відділи перебрали владу в свої руки, обеззброївши австрійські залоги.
Перебрання влади в Галичині українцями, розуміється, викликало негативну реакцію з боку поляків. Уже ввечері 1 листопада на вулицях Львова розпочалися перші бойові сутички українських відділів з польськими. Ці сутички були прелюдією до дальшої кривавої боротьби поміж українцями і поляками, боротьби, яка увійшла в історію двох народів під назвою — Українсько-Польська війна.
Як українці, так і поляки не мали досить військової сили, щоб відразу розпочати війну на широкому фронті. Ці сили — як українські, так і польські — творилися під час самої війни. Перший період Українсько-Польської війни в Галичині минув у боротьбі за Львів, який для українців був центром їхнього національного життя, столицею, а для поляків — стратегічним пунктом для їх інвазії на Галичину.
Розділ 16
Боротьба за Львів та вихід українських частин з нього. — Усталення лінії фронту. — Нова українська атака на Львів. — Формування Галицької Армії
Захоплення Львова українцями викликало значне занепокоєння в польських політичних і військових колах, які розуміли всю політичну і стратегічну вагу Львова. Тому польське командування спрямувало всі зусилля на відібрання Львова від українців.
З 1 по 22 листопада 1918 року на вулицях Львова точилися жорстокі і криваві бої, щастя схилялось то на бік українців, то на бік поляків. Як одна, так і друга сторони підтягали до Львова свіжі бойові сили. На допомогу українським силам до Львова прибули частини Українських Січових Стрільців, що перед тим перебували в Буковині, але це був останній резерв. У ніч з 21 на 22 листопада українська залога змушена була покинути Львів та зайняти фронт на схід від нього. Це був великий моральний і політичний удар для українського визвольного руху в Галичині. Польські війська виграли бій за Львів, але це не зламало дух українського народу в Галичині.
Боротьба розпочалася з новою силою на широкому фронті, починаючи від Сокаля і аж до річки Дністра. В цій боротьбі політичні і військові умови сприяли Польщі, а не українцям.
Для історії Української Галицької Армії розпочався новий період її існування і бойових дій. Усі тилові сили її були скеровані на фронт, оголошено мобілізацію населення, створювалися нові формування, провадилася переорганізація Галицької Армії. Командуючим Галицькою Армією було призначено генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Начальником штабу — генштабу полковника Мішківського. Обидва — старшини колишньої Російської Армії.
Праця по організації Української Галицької Армії велася в надзвичайно важких умовах. Бракувало досвідчених штабних та муштрових старшин, підстаршинських кадрів, зброї, амуніції, одягу. Відчувалася велика нестача харчів, бо Галичина під час великої війни була головним театром війни, завдяки чому цілі села і міста та великі господарства були знищені, а поля — зриті окопами. Населення напівголодувало. Незважаючи на такі важкі обставини, Галицька Армія вже до 1 січня 1919 року, після напруженої праці всього армійського складу, прийняла до певної міри організовані форми.
В грудні 1918 року Українська Галицька Армія була поділена на окремі групи в складі 3-5 куренів піхоти, при 2-3 батареях, при невеликій кількості кінноти, виключно для підтримки зв'язку. А на початку 1919 року організація Галицької Армії прийняла остаточні форми. Армію складали три армійських корпуси, по чотири піхотні бригади в кожному. Кожну самостійну групу чи самостійні курені злучено в бригади, а бригади — в корпуси. До 1-го корпусу належали такі бригади: 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Белзька і 10-а Янівська. До 2-го корпусу належали: бригада Українських Січових Стрільців (от. Ос. Букшований), 2-а Коломийська (от. Тінкль), 3-я Бережанська (полк. А.Вольф), 4-а Золочівська (от.д-р Ст. Шухевич). До 3-го корпусу: 7-а Львівська (полк. А. Бізанц), 8-а Самбірська (полк. А. Кравс), 11-а Стрийська і Гірська (от. Черського). Кожна бригада складалася з 4-х піхотних полків, гарматного полку, сотні саперів і відділу кінноти. Один курінь мав 3-4 сотні піхоти і сотню скорострілів. Кількість гармат різного калібру доходила до 50-60. Галицька Армія налічувала у грудні 1918 року 20 тисяч стрільців.
Налагоджено та приведено до ладу запілля армії. Територію Галичини поділено на три військових округи: Львівський, Станіславівський і Тернопільський. Ці округи, нашвидку організовані, вже розпочали забезпечення фронту людьми, кіньми, харчами, амуніцією та іншим. З Великої України налагоджено було постачання військового матеріалу і тих запасів, що залишилися після розвалу Російської Армії.