Між тим бої на фронті точилися безупинно. Загальна ситуація на 1 грудня 1918 року була такою:
Лінія бойового фронту поволі визначалася та проходила через такі пункти: Сокаль — Рава-Руська, на сході: від Ярослава на схід від Львова, далі через Рудки на схід від Перемишля, Добромиль до Балигорода.
Центральним пунктом боротьби був Львів. Нафтовий район Дрогобич — Борислав, головний скарб Галичини, мусив бути і головним фронтом боротьби між польською й українською арміями. Фронт на північ від Львова мав другорядне значення.
Польські сили значно збільшились, але, головним чином, в центральному пункті фронту — у Львові. Загальна кількість оборонців Львова доходила до 12 000 бійців. Це були регулярні частини та бойові відділи, складені з польських добровольців, переважно молоді. Найголовнішим завданням польського командування було утримати в своїх руках Львів, зайняти нафтовий район Дрогобич — Борислав, відкинути Українську Галицьку Армію на схід. Сили Польської Армії на загальному фронті доходили до 20 000 бійців, але ті сили з кожним днем збільшувалися, поповнювалися з глибини Польщі, а пізніше прибув польський корпус, сформований у Франції під командою генерала Галера, який остаточно вирішив долю боротьби за Львів на користь поляків.
Українське ж командування мало наспіх сформовану армію в складі до 20 000 бійців при 40-50 гарматах. Не бажаючи випускати ініціативи зі своїх рук, українське командування вирішує атакувати ворога, маючи загальним завданням захопити Львів, відкинути ворожі сили за річку Сян. Наступ розпочався 27 грудня 1918 року. Українські частини захопили передмістя Львова, просунулися вперед в інших точках фронту, але після кількаденних боїв, вичерпавши свої сили в упертих боях з поляками, примушені були відійти на попередні позиції.
Група українських військ, що атакувала Львів, складалася приблизно з 7000 бійців, майже без важкої артилерії, з примітивними засобами зв'язку. Замало вишколені частини, малий запас амуніції, молодий та недосвідчений командний склад — от що спричинилося до невдачі наступу. Але разом з тим після цього бою молода Українська Галицька Армія усвідомила свої хиби та мала змогу оцінити сили й упертість ворога.
Після грудневого наступу командування як з одного боку, так і з другого зрозуміло, що боротьба армій за здійснення своїх національних завдань прийме затяжний характер і буде запеклою й упертою. Водночас, як на фронті йшли безперестанні бої, обидві армії гарячково взялися за упорядкування своєї організації, за зміцнення свого фронту й запілля, за творення нових частин. У цій праці перевага була на боці поляків як з боку політичного, так і стратегічного.
Стратегічне завдання для нашої армії залишилося тим самим. Українська Галицька Армія, що складалася з трьох корпусів, зайняла приблизно такий фронт:
3-й корпус (полк. Кравс) — від кордону з Чехією, біля міста Балигород, далі через місто Хирів до Львова.
2-й корпус (полк. Тарнавський) — від села Басівка, далі через Сокільники — Козільники — Лисиничі — Малехів — Брюховичі, оточував Львів з півдня, зі сходу і з півночі. В руках поляків залишилась тільки залізнична колія Львів — Перемишль, на утримання якої вони звернули найбільшу увагу. Вона була єдиною залізничною колією, через яку до Львова йшли харчі, амуніція та нові польські формування.
1-й корпус (полк. Микитка) займав лінію від станції Брюховичі, далі на північ в напрямку Рави-Руської до міста Сокаль. На північ від Сокаля в напрямку Володимира-Волинського — Ковеля лінію фронту було обсаджено незначними частинами Армії Української Народної Республіки.
Загальний склад цих корпусів у кінці січня 1919 року доходив до 50 тисяч бійців при 60 гарматах. На підставі повідомлення харчового старшини Державного Секретаріату Військових Справ поручника Ол. Черкавського чисельність Галицької Армії в березні 1919 року становила в цілому 65 тисяч на фронті, а в запіллі — 55 тисяч стрільців. Цей склад треба вважати за максимальну цифру кількості армії, що могло дати й утримувати українське населення в Галичині, цілковито зруйноване великою війною, обезсилене морально й матеріально. Воно ж перебувало у замкнених кордонах з усіх боків і мусило спиратися тільки на власні матеріальні засоби, на свої сили.
Незваажючи на міцні морози у січні 1919 року, бойові операції на фронті не припинялися. 7 січня польська група атакувала частини 1-го корпусу на фронті між Равою-Руською і Львовом. Їй пощастило через Жовкву дійти майже до Львова, але контрнаступом частин 1-го корпусу її було відкинуто з великими втратами. Також невдало скінчився наступ польських військ у районі Сокаля.
11 і 12 січня 1919 року українські частини знов атакували Львів, але невдало. Контратаку польських військ було відбито.
Розділ 17
Бої Української Армії за оточення Львова.— Прибуття військової комісії Антанти.— Перемир'я.— Відновлення боїв.— Наступ польських військ з Перемишля на Львів
Невдалі атаки українських частин на Львів в “чоло” за відсутності достатньої кількості піхоти і важкої артилерії примусило українське командування прийняти нове рішення: відрізати Львів від Перемишля, замкнути оточення Львова на заході. Хоч таке просте рішення давно вже напрошувалося само собою, як глянути на лінію фронту, однак за браком сил (адже Українська Галицька Армія перебувала ще в стадії своєї організації) таке рішення відкладалося.
З Перемишля до Львова йшли ворожі потяги з новими частинами, зброєю, харчами під охороною кількох бронепотягів. Незважаючи на всі зусилля українського командування та на активність партизанських відділів, що висаджували мости і колію, не пощастило-таки остаточно припинити рух по цій лінії. Отже, коли прийняти це рішення, то головним театром бойових подій стає терен на південь від Львова.
Польське командування, розуміючи всю вагу утримання залізничної колії Львів — Перемишль у своїх руках, зосереджувало значні сили в районі Городка для паралізування українських намірів. Українські частини почали перегрупування, готуючись до виконання свого завдання.
З метою відтягнути увагу українських військ від Львова 4 лютого польські частини розпочали наступ з боку Перемишля в напрямку на Самбір, але їх було відкинуто на попередні позиції.
В районі Сокаля на фронті 1-го корпусу йшли бої, але кожна сторона зберігає свої позиції.
У середині лютого 1919 року після жвавого перегрупування українські війська приступили до виконання основного свого завдання, а саме: перетяти залізничний шлях Львів — Перемишль і тим самим оточити Львів з заходу. Хоч підготовка до цієї операції не була остаточно закінчена, проте політичні обставини вимагали прискорення її. 18 січня 1919 року в Парижі мусила зібратись Мирна Конференція, а тому взяття Львова могло послужити значним фактором для успішної політичної праці української дипломатії.
Українське командування виробило такий план операції:
1) 3-у корпусу зайняти залізничну колію Городок — Судова Вишня.
2) 1-у корпусу атакувати ворога в районі Сокаль — Рава-Руська, виділивши частину своїх сил для демонстративного наступу в південно-західному напрямку — Львів — Яворів. Ці сили мали діяти в контакті з 2 корпусом.
3) 2-у корпусу залежно від успіху операцій 1-го і 3-го корпусів атакувати Львів.
Наступ українських військ ішов дуже успішно. Праве крило 3-го корпусу зайняло села Долиняни, Вовчухи, Бар, Довгомостиська (поміж Городком і Судовою Вишнею), дійшло до залізничної колії на один-півтора кілометра. Рух по цій залізниці було цілковито припинено. Контратаки польських військ відбито. Львів відтято від Перемишля.
На лівому крилі 3-го корпусу було спокійно. Як польські війська, так і українські не мали досить сил для ведення активних операцій на цій частині фронту. Під Львовом, на відтинку 2-го корпусу, йшли жваві бої.