Якщо порівнювати обидві армії, то армія УНР була менше організованою й упорядкованою, ніж галицька, карність теж слабша, запілля і постачання погано налагоджені. Почасти це можна пояснити надто рухливою війною. Зосталася ще з часів Великої Війни звичка отримувати всі запаси з баз і не турбуватися про використання місцевих засобів, на що були такими спритними голодні німці й австрійці.
З боку суто бойового, як здібність маневрувати на широких фронтах і битися на всі чотири сторони, як і щодо персональної ініціативи, то Армія УНР була сильніша за Галицьку, особливо в умовах партизано-більшовицького фронту. Приклади цього добре видно з акцій Запорожців, 3-ї дивізії й групи Січових Стрільців у проскурівській операції. Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще знані були Армії УНР, ніж Галицькій.
Акуратність, невибагливість, послух і лад галичан, ініціатива, войовничість з широким розмахом козаків з Наддніпрянщини були доброю комбінацією, що доповнювали одні других.
Після переходу за Збруч командування над Галицькою Армією прийняв генерал Тарнавський. Начальником його штабу було призначено полковника Шаманенка.
Після розгрому ворога нашими військами на кам'янецькому напрямку та після з'єднання двох армій командування Української Армії за згодою з командуванням Галицької Армії вирішило:
1) 3 метою захоплення Проскурова Українська Армія за допомогою 2-го галицького корпусу 26 липня розпочинає загальний наступ. Після захоплення Проскурова українські сили виходять на лінію річки Бужок. 1-й і 3-й галицькі корпуси відпочивають.
2) 2-а дивізія з повстанцями Тютюнника мають завдання зайняти станцію Жмеринка.
3) 3-й дивізії дається завдання захопити Вапнярський залізничний вузол та міцно його тримати.
Сили ворога та наміри його виглядали приблизно так: зазнавши поразки на кам'янецькому напрямку, ворожі сили значно ослабли та доходили в Проскурівському районі до 6500 багнетів і шабель. Вільних сил ворог не мав, бо все було скероване на боротьбу з армією Денікіна, що успішно просувалася на Правобережній Україні.
На допомогу своїй проскурівській групі червоне командування змогло вислати лише ті частини, що стояли на польському кордоні, а саме: 1б-й прикордонний полк та відділ китайців. Свою Жмеринську групу ворог зміцнив дрібними відділами з Києва й інших районів та збільшив її до 4000 багнетів. На вапнярському напрямку, який найбільше турбував ворога, з огляду на успіхи 3-ї дивізії ворог виставив 45-у піхотну дивізію у складі до 4000 багнетів, для якої увесь час йшли підкріплення з Одеси.
Наступ українських військ розвивався дуже успішно. 29 липня Запорозький корпус о 7 годині ранку вривається в Проскурів, у той час як Січові Стрільці займають Чорний Острів. 2-й галицький корпус обходить Проскурів із сходу, наступаючи в напрямку на станцію Деражню.
На 30 липня наші війська сповна виконують директиву штабу армії та виходять на лінію річки Бужок. Нами взято велике військове майно та сотні полонених. Ворог у паніці відходить на північ. Наша кіннота його переслідує.
У Жмеринському напрямку 2-а дивізія разом з повстанцями отамана Тютюнника веде наступ на Жмеринку вздовж залізниць Проскурів — Жмеринка та Бар — Жмеринка. Ворог уперто б'ється, спираючись на свої численні бронепотяги. На допомогу нашим військам надходять повстанці з району Летичева, яким дається завдання наступати на Жмеринку з півночі, але, незважаючи на це, до 30 липня Жмеринка залишається в руках ворога. Ворог під Жмеринкою наробив дротяних перешкод, які наші війська не змогли подолати, бо бракувало відповідної кількості артилерії (всього у нас було 8 гармат). Крім цього, повстанці ще не мали часу в належний спосіб переорганізуватися.
На вапнярському напрямку 3-я дивізія захопила станцію Рахни, виставляючи там заслін у бік Жмеринки, її завданням було після захоплення Вапнярки йти на південний схід, але цей рух був дуже небезпечним, поки Жмеринка була в руках ворога. Отже, 3-я дивізія, скупчивши свої сили в районі Джурин — Мураса, короткими ударами б'є частини ворожої 45-ї дивізії. З огляду на те, що на долю 3-ї дивізії випало почесне завдання оберігати праве крило фронту Української Армії, в напрямку на Одесу, увесь цикл боїв за оволодіння Вапняркою й утримання її в своїх руках надалі будемо називати “Вапнярською операцією”.
Розділ 22
Припинення бойових операцій між Польською та Українською арміями (УНР). — Армія генерала Денікіна та Україна. — Становище Червоної Армії
Ще 1 червня 1919 року до командування Польської Армії відправлено було військову делегацію під проводом генерал-поручника Дельвіга з метою встановлення перемир'я поміж двома арміями. З боку поляків для переговорів призначено комісію під проводом генерала Радзієвського. Ці переговори йшли дуже складно, не раз доходило до повного розриву, бо залежно від обставин на фронті мінялися й вимоги поляків.
З відходом Галицької Армії в так званий “трикутник” між річками Дністром і Збручем вона, як було вже згадано, опинилася в надзвичайно важкому стані, майже без жодних надій на перемогу. Ясно було, що єдиним виходом для неї було покинути територію Галичини та відійти за Збруч. Разом з тим польські дивізії генерала Галера на Волині, розбивши наші нечисленні частини, зайняли Луцьк і майже без перешкоди посувалися на схід до Рівного. За такої невідрадної ситуації на фронті українських армій делегації генерала Дельвіга надзвичайно важко було виконати своє завдання без шкоди для українських інтересів. За основну базу для порозуміння делегація генерала Дельвіга взяла демаркаційну “лінію Бертелемі”, на якій війська обох сторін мусили б зупинитися. Поляки, що мали перевагу на всьому фронті, не згоджувалися з цим. Вони спочатку вимагали цілковитого роззброєння Галицької Армії та, врешті, під впливом успішної контрофензиви останньої згодилися 15 червня на нову демаркаційну лінію, яка значно відходила на схід від “лінії Бертелемі”. Галицький Уряд під впливом успіхів своєї армії відмовився визнати цю умову, тому бойові дії між Польською Армією та Галицькою відновилися, тоді як бойові операції між Польською Армією та Армією УНР припинилися. Таким чином, Армія УНР один із своїх фронтів ліквідувала, хоч і шляхом тяжких політичних територіальних втрат.
Але з ліквідацією польського фронту перед Армією УНР вирисовувалась нова загроза, а саме: наступ Армії генерала Денікіна, що вже входила своїми передовими частинами в південно-східну частину України (Донецький басейн).
Добрармія складалася переважно з донських і кубанських козацьких полків та корпусу добровольців. До складу останнього входило чимало старшин, юнкерів, кадетів та взагалі російської інтелігенції. Загальна кількість тієї армії на 1 вересня 1919 року доходила до 100 000 багнетів та шабель. Армія була добре озброєна й екіпірована, бо весь військовий матеріал вона одержувала від Франції й Англії. Взагалі армія генерала Денікіна являла собою значну мілітарну силу з добрим старшинським складом. Внутрішні стосунки між козаками і добровольцями були дуже загострені, бо як донські, так і кубанські козаки, що складали майже 80 відсотків Добрармії, ще з початку революції створили свої уряди та виявили бажання до незалежного державного існування, а з цим не міг примиритись генерал Денікін та створений при ньому уряд. У кінці 1919 року між Кубанським урядом і генералом Денікіним дійшло до гострих суперечок, внаслідок чого 13 червня 1918 року в Ростові російськими монархістами був убитий голова Законодатної Крайової Ради Кубанщини М. С. Рябовол.
Пізніше за наказом генерала Врангеля командир дивізії генерал Покровський 6 листопада 1918 року оточує військом у Катеринодарі Крайову Раду, заарештовує видатного члена цієї Ради Кулабухова та ще 12 членів Ради і другого дня, виконуючи вирок воєнно-польового суду, прилюдно вішає Кулабухова “за зраду Росії”. Життя інших членів Ради куплено ціною бажаних Денікіну змін кубанської конституції. Донська ж Армія з огляду на економічну залежність від генерала Денікіна (бо всі засоби для армії він безпосередньо одержував від Франції й Англії) змушена була примиритися та підкоритися генералу Денікіну. Отже, внутрішньої спайки в Добрармії не було, а це сильно відбивалося на її бойовій чинності. Однією з головних хиб внутрішньої політики генерала Денікіна треба вважати його нерозуміння обставин, що склалися на території бувшої Росії після революції 1917 року. Незважаючи на національні течії, що буйно розвивалися серед неросійських народів, бо вже Україна, Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ, Вірменія та інші народи оголосили свою незалежність, генерал Денікін уперто намагався відродити “неділиму Росію”. Він абсолютно не хотів брати до уваги не тільки політичні, але хоч би культурні вимоги цих народів. Наслідки політики генерала Денікіна гостро відчуло українське населення, коли Добрармія після розгрому червоних сил на Кубані вийшла на територію України, прямуючи на північ, у загальному напрямку на Москву.