Добрармія та її урядова адміністрація розпочали боротьбу з українським сепаратизмом. Ця влада закривала українські школи, забороняла газети українською мовою, навіть розмовляти українською мовою вважалося за злочин. Чимало місцевих українських діячів було заарештовано, а то й розстріляно. Разом з цим ішов безкарний грабіж населення, яке в деяких місцях уже починало чинити збройний опір Добрармії. Всі ці події ясно давали знати, що Українська Армія у своєму русі на схід у разі зустрічі з Добрармією має вважати останню за армію ворожу. Але разом з тим між Українською Армією і Добрармією були спільні інтереси — боротьба проти Червоної Армії. Як ці спільні інтереси було вирішено між двома арміями, скажемо далі.
Між тим у Москві з огляду на небезпечну стратегічну ситуацію в Червоній Армії йшла жвава її переорганізація, формування нових та укомплектування фронтових частин. На чолі Революційного Воєнного Совєта став Лев Троцький-Бронштейн. Для цієї праці притягнено шляхом мобілізації старшин колишньої Російської Армії. Чисельність Червоної Армії доходила до 1 000 000 бійців.
Подаємо кілька думок зі згаданої вже книги генерала М. Капустянського (1): “Сила більшовиків полягала в:
1. Залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх лишитися при владі.
2. Скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура).
3. Безоглядному, нічим нестриманому, терорі в геніальній провокаторській здібності зруйнувати і знищити будь-який замах опозиції різних ворожих організацій на внутрішньому фронті.
4. Демагогічності і знанні психології народу. Троцький і Ленін висовували тоді гасла, які навіть не відповідали ідеяи комунізму, аби придбати собі нових прихильників”.
Далі генерал Капустянський порівнює обидві російськ армії — червону та білу — і пише: “Висновки. Отже, і червоній, і в білій коаліціях були великі сили і можливості.
Червоні взагалі мали більше війська, але його треба було використовувати і на зовнішніх, і на внутрішніх фронтах. Проти червоних — вороги навколо, небезпека ззаду, брак військової техніки, слабкий залізничний рух, господарча розруха, але у них одна залізна воля, яка не спиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб знищити увесь народ, аби лише досягти своєї мети.
Ворог (білі) не об'єднаний. Антанта, що мусить взяти твердий провід у свої руки, не має сталого політичної плану. Франція веде власну політику, Англія силкується якнайбільше використати для своєї економіки завірюху на сході. Вона однією рукою дає, ніби допомагає, другою — сама ж псує справу.
До того ж ні Антанта, ні російські кола не вжили всі заходів, щоб притягти до боротьби і всі новоутворені держави, використавши їхнє національне піднесення і свіжу творчу енергію, і таким чином збільшити свої сили і замкнуги оточувальне коло. Найбільша небезпека була для лівого крила Добрармії, а тому активна участь у наступі Української Армії набирала великого значення. Всього у білих було до 400 000 бійців на фронті у 10 000 верст, тому для перемоги тієї чи іншої сторони багато залежало від того, на який бік терезів кине свого меча майже стотисячна Українська Армія”.
Розділ 23
Плани українського командування. — Київ чи Одеса? — Директива
З розгромом більшовицьких сил під Проскуровом та виходом українських військ на річку Бужок, а правого крила армії — на лінію Бар — Томашпіль командування Української Армії при розробці подальшого плану операцій було дуже занепокоєне присутністю армії генерала Денікіна на Лівобережній Україні, ліве крило якої вже підходило до Катеринослава, а центр її посувався приблизно з району Бахмута на Харків.
Хоч уже з перших кроків посування цієї армії на території України видно було її вороже ставлення до українського національного руху, але українське командування сподівалося, що як Антанта, так і генерал Денікін досить зорієнтувалися у стратегічно-політичній ситуації, взяли до уваги наслідки Великої Війни і революції та факт існування Української Народної Республіки та її армії. Українське командування покладало надії, що Антанта примусить генерала Денікіна урегулювати свої взаємовідносини з Українською Армією, бо більшовизм був чинником світового масштабу і загрожував однаково і самій Антанті, а тому боротьбу з ним треба було провадити в міжнародному масштабі. Зі свого боку, українське командування на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою розуміло, що боротися українському війську проти більшовиків з надією на повний успіх і за здійснення прагнень української нації можливо лише в контакті з іншими антибільшовицькими силами.
Армія генерала Денікіна упиралася своїм лівим крилом у Дніпро, за яким на Правобережній Україні стояла Українська Армія, що мала своїм завданням звільнити Україну від ворога. Для генерала Денікіна треба було або протягнути своє ліве крило аж до Збруча, а це призвело б її до збройного конфлікту з Українською Армією, або шукати з нею згоди та за її активної допомоги надійно забезпечити свій лівий фланг. У цей час прибули до Кам'янця-на-Поділлі військові представники від Америки, Франції й Англії, яким українське командування 30.07. висловило свої погляди й міркування. Тут же було запропоновано план операцій проти червоних на південному фронті. Згідно з планом у цих операціях мусила взяти участь і Польська Армія.
План цей намічав таке:
Генерал Денікін провадить головну операцію на Москву, тому треба дати йому можливість повної свободи рухів і скупчення більшості його сил на напрямку Харків — Курськ — Орел.
Щоб створити сильну загрозу для Москви з заходу, Польська Армія просуває свої сили на Дніпро до Річиці, що вона могла легко зробити, знявши свої дивізії з зовсім безпечного для неї українського фронту.
Українська ж Армія звільняє від Червоної Армії Правобережжя та займає своїми частинами напрямок Київ — Ніжин (1).
Такий план виробило українське командування. Про нього були поінформовані не тільки вищезгадані військові чужинецькі представники, а також і польське командування. Однак ці плани не було реалізовано, і то не з вини українського командування.
При обміркуванні плану дальших операцій Української Армії та вибору напрямку для наступу виникли дві думки: чи головний напрямок мусить бути в бік Києва чи Одеси?
З політично-національного боку захоплення Києва як столиці України давало повне моральне задоволення для війська й громадянства. З економічного боку Київщина була багата на хліб і цукор. Там було багато цукроварень, гарбарень та винокурень, в продукції яких була заінтересована сама Армія, бо чимало з того добра могло піти як експорт в обмін на потрібний військовий матеріал для України.
Зі стратегічного боку київський напрямок давав змогу перетяти шляхи відвороту 14-ї совєтської армії на північ, бо переправи через Дніпро від Херсона аж до Кременчука вже були в руках Армії генерала Денікіна, крім залізничних мостів біля Черкас та Києва.
Рух Української Армії в цьому напрямку й опанування переправами дало б змогу захопити в наші руки всю запільну базу 14-ї армії на Правобережжі з усім залізничним майном та засобами транспорту, що його так потребувала Українська Армія. Крім того, за прийняття київського напрямку говорило ще й те, що більшовики тримали в своїх руках залізницю Коростень — Мозир, і вони легко могли перекидати свої сили хоч би в район Коростеня для удару по лівому крилі Української Армії. І це було великою загрозою для нас.