Тут треба зупинитися та хоч коротко передати біографію Симона Петлюри, який пізніше на чолі всього українського руху став національним героєм. Симон Петлюра народився в 1879 році в незаможній родині в Полтаві. Середню освіту він здобув у Полтавській семінарії. Революційний рух, який розпочався в Росії, відірвав його від подальших студій. Після цього С. Петлюра стає до лав українських революціонерів, що ведуть завзяту боротьбу проти Москви. Він бере участь у виданнях українських журналів, в українських організаціях, працює над національним усвідомленням народу. Під час великої війни (1914 — 1917 рр.) він вступає до земських організацій (1), що опікувалися харчовою й медичною допомогою армії. В 1917 році, з початком української революції, Симон Петлюра бере активну участь у будові української державності. З особливим захопленням він віддається справі організації Української Армії. Перший з'їзд українських вояків обирає його головою Військового Генерального Комітету, а далі він стає першим Генеральним Секретарем (міністром) у військових справах в Уряді Української Центральної Ради. Коли московська Червона Армія підійшла під мури Києва, він відходить від вузького партійного життя, зрікається посади Генерального Секретаря та стає на чолі військового відділу — Гайдамацького Коша. З ним він пішов у бій проти Червоної Армії. Популярність його серед молодої Української Армії з кожним днем зростала; С. Петлюра стає серцем і душею відродженої Української Армії. Треба додати, що С. Петлюра, не будучи за фахом військовим, зумів об'єднати біля себе видатних військових начальників колишньої російської армії української національності, а саме: бувшого командуючого 9-ю російською армією, професора Воєнної академії генерал-поручника Юнакова, генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, видатних гарматчиків — генерал-поручника Дельвіга і генерала Кирея, також генерала Бобровського, генералів Янушевського, Дроздовського, полковників Сальського, Капустянського, Змієнка та десятки інших, як рівно ж безліч видатних старшин не генштабу.
Саме в ті часи в Києві було неспокійно. Комуністи скликали мітинги, відверто агітували проти Української Центральної Ради, проти “буржуазної” Української Республіки, закликали на боротьбу проти неї.
Від збройного виступу вони ще стримувалися, бо в Києві залишився Гайдамацький Кіш. Бойові обставини вимагали вислання його на фронт, тому, не закінчивши свого формування, він у складі одного куреня піхоти з однією батареєю до 300 бійців вирушив на фронт у напрямку станції Бахмач на підтримку тих частин, які захищали цей напрямок, до складу яких входив і Студентський Курінь.
Як тільки Гайдамацький Кіш покинув Київ, на другий день у місті розпочалося повстання комуністів. Коли біля станції Яготин на річці Суповій (Полтавський напрямок) український вздділ у складі Юнацької Школи, Січових Стрільців (сотник Сушко), полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, 1-го кінного полку та інших частин затримував ворога, то в напрямку на Бахмач ситуація стала загрозливою. Тут ворог розбив ущент український відділ, а разом з ним і Студентський Курінь. Про трагічну загибель Студентського Куреня треба сказати окремо, бо його геройська боротьба ввійшла в історію українського народу на віки вічні.
Київська молодь, переважно учні середніх шкіл 14-17 років, захоплені гарячим національним почуттям, не були байдужими до подій, що розгорталися як на фронті, так і в самому Києві. Цю молодь тягнуло до активних дій. Її тягнуло на поле бою, бо тільки там вона могла виявити свій патріотичний запал. Ось з цієї молоді й було сформовано Студентський Курінь у складі до 200 юнаків. Цьому Куреневі доручено було нести охорону Педагогічного Музею, де відбувалися засідання Української Центральної Ради, та охорону інших державних установ. Муштрова підготовка цього Куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої.
На бій проти червоної орди, на захист рідного Києва ці молоді герої відважно вирушили на фронт у напрямку на Бахмач. На станції Крути вони зайняли позиції. В глибокому снігу, при 15-ступневім морозі, у своїх легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули лави московського війська до 3000 - 4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу великої війни, при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих недосвідчених руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П'ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, перебуваючи під градом куль та гранат. Багато з них полягло забитими, поранені без допомоги конали. Ніхто з них не думав покидати позиції й відступати. Лише справді молоді патріоти, перейняті щирою юнацькою любов'ю до Батьківщини, горді тої ролі, яка їм випала, могли продовжувати бій у таких обставинах. Ворог наблизився й побачив, які має перед собою сили. Підбадьорений своєю чисельною перевагою, він кинувся в атаку з криком “ура”. Стомлені юнаки відповіли: “Слава!”. Розігрався останній акт крутянської трагедії. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв. З 200 юнаків лише кілька випадково врятувалися. Це сталося 29 січня 1918 року. Геройська боротьба Студентського Куреня під Крутами увійшла як золота сторінка в історію українського народу. Ця легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до свого визволення є тверда, непереможна.
Отже, після загибелі Студентського Куреня і всієї Бахмацької групи війська Гайдамацький Кіш зайняв позицію біля станції Бобрик. Зв'язок з Києвом увірвався, та лише випадкові відомості свідчили, що Київ у руках комуністів. Обидві групи, Яготинська і Бахмацька, втратили свою базу — Київ. Ворог був не тільки спереду на фронті, але й в запіллі.
Становище обох груп стало надто важким. Ні на яку поміч вони не могли сподіватися. Майже 16 000 червоних бійців атакували ці групи українських військ, що мали в загальній кількості до 3000 бійців. Штаб Гайдамацького Коша, до якого фактично перейшло командування обома групами, мусив вирішити питання, як вийти з тої важкої ситуації, з того оточення. І штаб вирішує: обидві групи відтягнути з фронту, спільним ударом задавити повстання в Києві, після чого зустріти на Дніпрі Червону Армію, що наближалася під керуванням Муравйова. Здійснення такого плану вимагало твердої волі від командирів, рішучості, мужності, відваги з боку старшин і козаків.
З цією метою на станції Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирів окремих частин для того, щоб почути їх думки, перевірити настрій вояків. На цій нараді було висловлено різні думки, аж до припинення війни з червоною Москвою. Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинуто, але й ухвалено: в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустріти московську армію на лінії Дніпра.
Таке рішення відповідало й настроям козаків, особливо гайдамаків, які урочисто присягнули продовжувати боротьбу до кінця свого життя. В цей відповідальний момент величезну роль відіграв С. Петлюра, який своєю непереможною вірою в святість ідеї — визволення України — зумів ще більше зміцнити дух національної боротьби в козацьких серцях.
При 20-ступневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик, при світлі кількох вогнищ стали всі гайдамаки, щоб почути слово свого отамана. На східцях вагона з'явилася постать Симона Петлюри. Була 21-а година. “Струнко!” — залунала команда. В темряві ночі з рушницями в руках, освітлені полум'ям вогнищ, кількасот українських вояків стали “струнко”, ніби завмерли. Симон Петлюра промовляє до цих вояків. Малює їм небезпечну ситуацію і запитує: “Чи будемо продовжувати боротьбу, чи ні?” Не встиг він вимовити ці слова, як із сотень грудей вирвалося: “Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед! Усі покладемо голови, але здобудемо волю своєму народові! Геть з Москвою! На Київ!.. На Київ!.. Хай живе Україна!”
З цього моменту аж до останнього пострілу, який пролунав з боку Української Армії 19-го листопада 1920 року, коли вона примушена була перейти через Збруч, ім'я Симона Петлюри нерозривно зв'язано з армією, з її збройними силами. Він став духовним її вождем.