У такій прикрій політичній і військовій ситуації опинилась Українська Армія на початку вересня 1919 року. Український Уряд мусив шукати вихід із цього становища, але як його знайти? Українське громадянство й уряд не втрачали надії, що Антанта нарешті зрозуміє революційні обставини на терені колишньої Росії та своєю могутньою силою примусить генерала Денікіна рахуватися з фактом постання незалежної Української Держави. Стратегія також вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії.
Виходячи з цих міркувань, уряд вирішує уникнути війни з Добрармією. Середня група Української Армії з наказу командування почала відходити на захід, у напрямку Козятина. Внаслідок цього відходу війська Добрармії мусили безпосередньо зустрітися з групою червоних військ (до 20 000 бійців) в районі Коростеня, як і з групою червоних військ (47-а, 58-а і решта 45-ї дивізії), що уперто та успішно пробивалася з району Вознесенська на північ для з'єднання з частинами 12-ї й 14-ї армій.
6 вересня середня група Української Армії під командуванням генерала Кравса, прикриваючи станцію Козятин, зупинилася на лінії станції Попельня.
Західна група (2-й галицький корпус і корпус Січових Стрільців) увесь час намагалася виконати своє основне завдання – захопити станцію Коростень. Але ворог дуже добре розумів значення цього вузла як вихідного пункту для скупчення нових сил, підвезених з центру Росії, та для удару по флангах або тилах Української Армії чи Добрармії. Західна українська група 10 вересня підійшла до Коростеня з півдня майже на 12 кілометрів, але ворог у свою чергу перейшов у рішучий контрнаступ та своїми ударами по 2-у галицькому корпусу примусив останній відходити в напрямку на Житомир. Січові Стрільці внаслідок відступу 2-го корпусу розпочинають відхід у напрямку на Звягіль (Новоград-Волинський). Активність коростенської групи червоних можна пояснити і тим, що ця група хотіла очистити шлях для південної групи 14-ї армії, що пробивалася на північ та яка 9 вересня вже підходила з півдня до Попельні.
Відбиваючи безперервні атаки ворога, корпус Січових Стрільців зосереджується 18 вересня в районі Полонне – Шепетівка, а 2-й галицький корпус – у районі Бердичева.
На цих позиціях західна група залишалася приблизно до 20 жовтня майже за повної бездіяльності ворога, який, видно, не відважувався посуватися далі на південь, відчуваючи загрозу удару в його ліве крило Київською групою Добрармії.
Врешті, щодо переговорів з Добрармією треба зазначити, що 13 серпня делегація генерала Омеляновича-Павленка зустріла відповідних підпоручників Добрармії, але до згоди не дійшли, бо денікінське командування відкидало засадницькі національні вимоги українського народу.
Розділ 30
Антиукраїнська політика уряду генерала Денікіна і наслідки її. – Війна з Добрармією та з Червоною Армією
У міру того як війська Добрармії займали Лівобережжя і південну частину Правобережжя, на цих землях денікінська адміністрація заводила свої порядки. Українське населення, позбавившись комуністичного панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий час воно відчувало, що нова денікінська влада не краща за комуністичну. В першу чергу денікінський уряд розпочав переслідувати українську інтелігенцію за її “сепаратистичні” настрої, а далі нищив українські установи культурного й економічного характеру, як, наприклад, “Просвіта”, кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпочалося винищення українського духу серед українського народу. Біла “чека” – денікінська контррозвідка – розстрілювала та масами заарештовувала українців.
Як війська, так і цивільна, монархічне настроєна адміністрація скрізь по всіх містечках громили жидів. Незабаром політика переслідування торкнулася й селян. У запіллі Добрармії з'явилися бувші поміщики, що розпочали боротьбу з селянами за повернення їхніх маєтків. Хабарництво, грабіж, злодійство, зневага і знущання над українським національним почуттям стали нормальним щоденним явищем. Українське населення не витримало цього режиму і розпочало боротьбу. Численні повстанські відділи нищили запілля Добрармії та висилали делегації до Українського Уряду з проханням розпочати бойові дії проти неї.
Думка про необхідність вступити в активну боротьбу з Добрармією стала з кожним днем міцнішати як серед війська, так і серед населення, проте перед Українським Урядом і командуванням виникало питання: з якими засобами Українська Армія могла б виступити проти Добрармії, що була добре озброєна і підтримана Францією й Англією. Українська Армія, крім глибокої віри в свою національну ідею, нічого не мала. Їй бракувало головним чином.зброї, вона була боса і гола. Вже почалися легкі морози, а за ними серед українського вояцтва розпочалася епідемія тифу, що пізніше прийняла жахливі форми і цілковито знищила Українську Армію. Санітарний стан армії був жахливий. Після замирення в Європі на складах псувалося багатомільйонне санітарне майно, а українські вояки десятками тисяч умирали від тифу та інших хвороб, не маючи елементарних ліків. Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було закуплено у Франції й Італії, сусідні держави не хотіли пропустити в Україну. В такому важкому стані опинилася Українська Армія (авангард Європи) у боротьбі з комуністами.
Незважаючи на вищезгадані причини, якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії, стримувала Український Уряд від початку військових акцій проти Добрармії.
Та ось, спонтанно і зненацька, в середині вересня 1919 року розпочалися на фронті бойові сутички між нашою й денікінською розвідками. На станції Бірзула, яку займали українські й денікінські частини, виникла бійка між ними, і денікінський відділ було обеззброєно. Тоді ж наші війська перехопили наказ командуючого військами на Правобережжі генерала Шилінга такого змісту: “Срочно. Вознесенск — генералу Склярову, Николаев — генералу Слащову, Одесса — комдиву 4-ой дивизии. Ввиду указаний Главкома приказываю при встрече с войсками Петлюры предлагать им разоружиться или покинуть территорию, занятую Добрармией. В случае неисполнения этих требований обращаться с ними как с противником. При этом надлежит всячески затягивать разговоры и выяснить физиономию петлюровцев й их отношение к нам. Генерал Шилинг. 04.08.1919.”
Для Українського Уряду початок військових акцій проти армії Денікіна був неминучим рішенням незалежно від того до чого ця війна призведе, бо інакше в очах українського народу ця нерішучість була рівновартою зраді національних ідеалів.
21 вересня було перехоплено другий наказ Добрармії про відкриття бойових акцій проти Української Армії.
Українське командування у свою чергу віддає наказ розпочати акції проти армії Денікіна.
Ситуація на ворожих фронтах складалася так:
Добрармія. На Лівобережжі війська Добрармії при дальшому русі на північних українських кордонах зустріли контрнаступ Червоної Армії. Розпочалися довгі і жорстокі бої без яких-будь рішучих наслідків у той чи інший бік. Рейд кінноти генерала Мамонтова наробив, щоправда, клопоту червоному командуванню, але, врешті, скінчився безрезультатно з боку стратегічної його оцінки. Взагалі у міру того як Добрармія виходила з України на територію центральної Росії (район Орловської губернії), суто московське населення не виявляло гарячого бажання допомогти Добрармії в боротьбі проти комуністів. Виникли окремі вогнища повстань, але масу вони не захопили.
Опір Червоної Армії примусив командування Добрармії поступово здіймати з Українського фронту цілі частини та направляти їх на допомогу в головному напрямку на Москву. Але це підкидання резервів “пачками” в головному напрямку не приносило користі, тому центральна ударна група Добрармії почала тупцювати на місці. Генерал Денікін добровільно зрікся бойової співпраці майже з 80 000-ю Українською Армією. Незабаром для генерала Денікіна наступив час розплати за його невдалу політику стосовно України та його стратегію. Він вирішив битися на два фронти, але силі Добрармії були вичерпані. Під ударами Червоної Армі фронт Добрармії в районі Харкова захитався та покотився на південь.