Розділ 33
Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією
Вирушаючи в запілля ворога, рештки Української Армії мали своїм завданням:
1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.
2. Зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.
3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і б’ється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська Армія вже не існує.
4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.
Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:
1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.
2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.
3. Волинська група складалася з частин 1-ї, 2-ї і 4-ї дивізій. Командир – отаман О. Загродський.
4. 3-я стрілецька дивізія та Спільна Юнацька Школа. Замість полковника Удовиченка, що захворів на тиф, командиром цієї групи призначено полковника Трутенка.
Українська Армія на партизанці складалася приблизно з 10 000 бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах, але майже 75 відсотків з них було хворими на тиф, до того в цей же підрахунок входили немуштровані частини, обслуга обозів та ін. Воювати була здатна дише жменька від 3000 до 3500 вояків.
Більшість хворих ні за яку ціну не хотіли покинути свої частини, благали взяти їх із собою, через що обози значно збільшились, а це не могло не позначитися на рухливості війська.
Отже, 5 грудня 1919 року військові частини вже були готові до походу. В історію Української Армії цей похід увійшов під назвою "Зимовий похід". Армія мала свої завдання, але ніхто не знав, чи пощастить їй виконати їх. До 3500 голих, босих, хворих вояків з сотнею набоїв на рушницю були готові на ризик, на героїчний подвиг, на нові, невідомі перешкоди й дії. Розум говорив, що з такими слабими силами прориватися в запілля майже 40 000 денікінської армії було абсурдом, загрожувало неминучою загибеллю. Однак ця жменька людей, гарячих і щирих патріотів, вважала краше загинути, ніж припинити боротьбу.
Командуючий Українською Армією генерал М. Омелянович-Павленко намічає такий план прориву фронту та виходу в запілля ворога:
1. Місцем прориву мав послужити район розташування Галицької Армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Для цього вже 6 грудня частини, що мали брати участь у поході, мусили зосередитися у південно-східній частині трикутника: Шепетівка-Миропіль-Любар та зайняти вихідні позиції.
2. 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Галицькою Армією, а вже 10-11 грудня форсувати залізницю Козятин-Жмеринка.
3. Після форсування залізниці Українська Армія мусила зосередитися в районі Липовця.
Увечері 6 грудня армія вирушала в похід. Під прикриттям зимової ночі частини розпочали свій рух по ґрунтових дорогах до лінії фронту денікінської армії.
Грунтові шляхи взагалі були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могли витягнути возів та пристати. Розпачливі благання хворих і поранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з шматтям на ногах замість чобіт, вирішили пішки йти за армією. Самопосвяту і глибоке переконання у своїй ідеї мусили мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Неможливо описати ті муки, що тоді переніс український вояк. У колоні йшов пішки і єдиний духовний пастир – священик П. Пащевський.
Перший день руху армії був надзвичайно важким, але тверда воля командуючого генерала М. Омеляновича-Павленка, твердість духу, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил допомогли виконати завдання першого дня походу – зробити 40-кілометровий перехід.
Кінні розвідки енергійно, але обережно шукали шлях для переходу крізь ворожий фронт. На 8 грудня 1919 року кожній колоні було дано окремий маршрут для сфорсування залізниці Козятин-Жмеринка, яку оберігали денікінські війська за допомогою численних бронепотягів. Операція щодо сфорсування залізничної колії Козятин-Жмеринка минула без особливих перешкод з боку ворога, якщо не рахувати, що на станції Голендри одна з колон Української Армії з боєм мусила прорватися через цей пункт на схід.
Велике здивування було в денікінській армії, коли на її фронті з'явилася "знищена" Українська Армія. На 17 грудня Українська Армія у ворожому запіллі виходить в район Липовця. Командарм віддає черговий наказ про перехід армії в район Тетієва-П'ятигір-Животова і Лукашівки, де окремі колони мають зосередитися з 21 по 25 грудня 1919 року.
У цей час ситуація на фронті денікінської армії була така:
Армія Денікіна відступала під ударами Червоної Армії у двох головних напрямках: 1. Уздовж залізниці Козятин-Бірзула. 2. Фастів-Цвітково. Аби не дати можливості ворогові вивезти багате майно, командарм вирішує ударити по ворожому запіллю.
У цей час шляхом з Білої Церкви через Ставище-Жашків-Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. У районі Жашкова ця колона зустрілася з нашою 3-ю дивізією. Після короткого бою денікінська кіннота сильно пошматувала 3-ю дивізію, захопивши наш санітарний обоз із хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ був, у свою чергу, повністю знищений українськими повстанцями. Після цього бою 3-ю дивізію переформовано на 3-й кінний полк, командування прийняв полковник П. Чижевський. Українські частини незабаром мусили опинитися у смузі бойових сутичок між червоною і білою арміями. Командарм генерал М. Омелянович-Павленко не вважав за доцільне тримати свої частини у цій смузі та віддав наказ про зосередження їх у районі Умані. Становище денікінської армії значно ускладнилося. З півночі тиснула її Червона Армія, у запіллі гасала Українська Армія. Всю свою лють денікінці перенесли на Українську Армію. По дорозі до району Умані ліва колона Запорожців атакувала Ставище та розбила досить великий відділ Добрармії.
31 грудня одна група нашого війська займає Умань, а на схід, у напрямку на Звенигородку, посувається Київська група.
Кількаденний спочинок у районі Умані дав змогу командуванню армії провести велику пропаганду серед селян та видати кілька чисел газети "Україна".
Поява Української Армії в запіллі ворога справила величезне враження на населення, підняла його дух і зміцнила волю до боротьби. Селяни рішуче виступили проти військ Добрармії. Останні, майже без спротиву та уникаючи бойового контакту, швидко відходили на південь, у напрямку Одеси.